Українська революція 1917-1921 років

Представляємо гру – вікторину з елементами стратегії про Українську революцію 1917-1921 років. Гравцеві пропонуються 82 питання на знання подій, діячів, місць і документів тієї буремної епохи.
Кидаючи кубик – гравець переміщується по полю, відповідає на питання і збирає картки з усіх регіонів України, щоб об’єднати етнічні українські землі.
Ключова стратегія – правильно відповідайте на питання. Вчіть історію України – граючи! Бажаємо перемог!

Електронну версію гри - мобільний додаток "Українська революція" створено в 2018 році за сприяння Українського Інсититуту Національної Пам'яті

Політика конфіденційності:
Цей додаток не збирає жодних даних користувачів та передає ці дані третім особам.

Події 1917-1921 років. Українська революція. Як все було насправді.

Наступні історичні матеріали зібрані Українським Інститутом Національної Пам'яті

Перша світова війна спричинила кардинальні зміни в Центральній та Східній Європі. Імперії, що почали її, розвалилися. На їх руїнах постали національні держави. Серед тих поневолених народів, які піднялися на боротьбу за незалежність, були й українці.

Події 1917–1921 років, що увійшли в історію нашої країни як Українська революція, започаткували відродження державності. Термін «Українська революція» запровадили учасники подій – Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Дмитро Дорошенко та інші.

Рушієм Української революції був український народ і його політична еліта, чиї погляди змінилися: від автономії України в складі Росії до державної незалежності.

Початок революції пов’язують зі створенням у березні 1917 року Української Центральної Ради (УЦР). Верхньою межею вважається листопад 1921-го, коли після Другого Зимового походу Армії УНР згасав антибільшовицький повстанський рух.

Як усе починалося

У березні 1917 року, відразу після Лютневої революції у Петрограді, майже на всій території України були ліквідовані органи царської адміністрації. Замість губернаторів і повітових справників Тимчасовий уряд призначив губернських і повітових комісарів. Повалення самодержавства відкрило широкі можливості для творення й активізації громадських організацій і політичних партій, наприклад, Товариства українських поступовців (ТУП), Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української радикально-демократичної партії (УРДП), “Просвіти” тощо.

У Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Чернігові й інших українських містах відбулися багатолюдні мітинги й демонстрації під синьо-жовтими прапорами та гаслами: “Автономію Україні!”, “Хай живе федеративна республіка!”, “Вільна Україна – у вільній Росії!”, “Хай живе самостійн Україна!”. Ключовими подіями стали 25-тисячна українська маніфестація 25 березня у Петрограді і 100-тисячна 1 квітня у Києві.

Революція (від латинського “революціо” – переворот) – кардинальні зміни у житті суспільства або будь-якій галузі, що призводять до докорінного перетворення й утвердження нового.

Федерація – це форма державного устрою, коли територіальні одиниці мають певну адміністративну та політичну самостійність.

Автономія (від грецьких слів “авто” – “сам” і “номо” – “закон”) – право самостійно здійснювати управління. Залежно від цілей і завдань розрізняють національну, територіальну, національно-персональну, національно-територіальну,

культурну й інші різновиди автономії.

Українська Центральна Рада

З ініціативи ТУП, а також групи молоді на чолі з Дмитром Антоновичем 17 березня 1917 року в Києві постала Українська Центральна Рада – керівний орган українського руху. 19 березня в першому номері газети “Вісті з Української Центральної Ради” повідомлялося, що вона об’єднала “українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою, з забезпеченням прав національних меншостей”. Поступово УЦР із представницького органу українського руху розвинулася у парламент Української Народної Республіки. Головою Ради заочно обрали історика Михайла Грушевського. Серед ініціаторів створення Української Центральної Ради був також Євген Чикаленко – уродженець Херсонщини, землевласник і меценат, громадський діяч і видавець перших українських газет, котрий вважав, що Україну треба любити не лише “до глибини душі”, а й “до глибини власної кишені”.

У першому офіційному документі Центральної Ради – відозві “До Українського народу” від 22 березня 1917 року наголошувалося на правах українського народу “заведення рідної мови по всіх школах од нижчих до вищих, по судах і всіх урядових інституціях“, “додержування спокою”. Також містилися заклики гуртуватися в політичні товариства, культурні й економічні спілки, збирати кошти в Український національний фонд.

Хвиля національного піднесення прокотилася регіонами України. Там організовувалися різноманітні за формою українські осередки. Зокрема, у Житомирі постала Волинська українська рада, до якої увійшли представники українських політичних партій та національних меншин. Цей орган представляв Центральну Раду в краї.

Активно розвивався молодіжний рух, відкривалися організації для військово-патріотичного виховання старшокласників і студентів. В Одесі, наприклад, з’явилася “Одеська Січ”, що налічувала близько 200 осіб. Подібні “школи” існували також у Харкові (“Українська національна сотня”) та Сімферополі (“Союз молоді”). Після відповідного вишколу молодь залучали до охорони правопорядку та вартової служби.

Щойно утворилася УЦР, як представники так званої російської революційної демократії розгорнули проти неї шалену агітацію, подаючи прагнення України до автономії як “удар в спину революції”.

Для досягнення автономії Центральній Раді треба було зміцнитися організаційно, здобути всеукраїнську підтримку. Щоб визначитися з питаннями про державно-політичний статус та склад УЦР, скликано Всеукраїнський національний конгрес. На нього делегували представників українські політичні партії, культурні, освітні, професійні організації та від українських етнічних земель. До Києва на пароплавах і конях, залізницею і пішки з різних куточків Наддніпрянської України, Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда прибули близько 1,5 тисячі учасників.

Засідання відбувалися 19–21 квітня 1917 року в залі Купецького зібрання (нині – Національна філармонія України). Делегати підтримали боротьбу за українську автономію та переобрали новий склад Центральної Ради – за територіальним принципом, а також із числа партійних представників і національних меншин. Загалом 118 репрезентантів. Майже одноголосно головою Центральної Ради обрали Михайла Грушевського. До речі, твердження, буцімто він був першим президентом України є міфом, оскільки в той час такої посади не існувало.

Заступниками голови УЦР стали Володимир Винниченко і Сергій Єфремов. Того ж вечора оновлена Рада провела перше засідання та сформувала Комітет Центральної ради із 20 осіб (згодом – Мала Рада).

Михайло Грушевський (1866-1934)

Народився 29 вересня 1866 року в місті Холм (нині – Польща) в сім’ї вчителя гімназії, організатора народної освіти. Виростав на Кавказі. Навчався у Тифліській гімназії, на історико-філологічному факультеті Київського університету святого Володимира. Із 1894 року професор Львівського університету. Очолив Наукове товариство імені Тараса Шевченка, яке називають першою українською академією наук. Головною науковою працею стала 10-томна “Історія України–Руси”, над якою працював 38 років.

Із березня 1917-го голова Української Центральної Ради, ідейний натхненник українського національного руху. Під його керівництвом Центральна Рада еволюціонувала від вимог національно-культурної автономії до незалежності Української Народної Республіки.

У 1919 році емігрував до Чехословаччини, однак 1924-го повернувся до Києва, де працював в Академії наук. У 1929 році обраний академіком АН СРСР. Однак вже згодом більшовицький режим розпочав нещадне цькування вченого. Від березня 1931 року перебував у Москві у “відрядженні” під пильним наглядом репресивних органів. Заарештовувався за звинуваченням у керівництві “Українським національним центром”. Однак вини вченого не довели, тому звільнили. Помер у Кисловодську в 1934 році. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

Перші українські полки

Розпочалося відродження українського війська. Ініціатива належала поручнику Миколі Міхновському. 24 березня у Києві було скликано Військове віче, де ухвалили рішення про створення Українського добровольчого полку. Через 5 днів на параді українців-вояків Київської залоги засновано Український військовий клуб імені гетьмана Полуботка.

1 травня 1917 року на Сирецькому полі під Києвом відбулося військове свято “Перших Квітів”, під час якого створено першу українську частину часів революції – 1-й Український полк імені Богдана Хмельницького, що налічував понад 3,5 тисячі осіб. Невдовзі з’явилися нові українські полки, названі на честь гетьманів українського козацтва: Петра Дорошенка, Павла Полуботка, Івана Богуна…

Микола Міхновський (1873-1924)

Народився 31 березня 1873 року в селі Турівка Полтавської губернії (нині – Київщина) у родині сільського священика. Нащадок старовинного козацького роду. Навчався на юридичному факультеті Київського університету святого Володимира, входив до Братства тарасівців. 1899-го переїхав до Харкова, де займався адвокатською практикою та громадською діяльністю. Для новоствореної Революційної української партії (РУП) написав програму “Самостійна Україна”, що вийшла брошурою 1900-го у Львові.

1902 року заснував Українську народну партію (УНП), для якої написав маніфест “10 заповідей УНП”. Прихильник ідеї незалежності України. Після встановлення більшовицької влади деякий час жив на Кубані. На початку 1924 року повернувся до Києва. Заарештовувався чекістами, 3 травня 1924 року загинув у Києві за загадкових обставин.

18–21 травня 1917-го у Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, де йшлося про утворення українських частин. Для координації військового руху й українізації армії було засновано Український генеральний військовий комітет, який очолив Симон Петлюра.

Україна не полишала спроб досягти автономії, шукала компромісу з Тимчасовим урядом щодо реалізації прав на національне самовизначення. Однак їхні відносини ускладнювалися. Наприкінці травня Київ висловив Петроградові побажання: надання широкої автономії, призначення постійного комісара з українських питань, українізація армії та школи. У відповідь Тимчасовий уряд повідомив, що не може визнати УЦР виразницею волі народу, а питання самоврядування України вирішуватимуть тільки Установчі збори.

Реакція Центральної Ради не забарилася. Вже 23 червня 1917 року вона ухвалила І Універсал, де проголошувалася автономія України, що поширювалася на всі території, де українці становили більшість населення.

І Універсал

“<...> Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, …хай народ український на свої землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори<…>”

Генеральний Секретаріат

28 червня 1917 року Центральна Рада створила Генеральний Секретаріат – перший уряд України. До його компетенції належали справи внутрішні, фінансові, військові, продовольчі, земельні, міжнаціональні, освітні й юридичні. Головою і водночас Генеральним секретарем внутрішніх справ став Володимир Винниченко. До складу уряду ввійшли 8 Генеральних секретарів і Генеральний писар. Спочатку працювали там само, де й Центральна Рада – у будівлі колишнього Педагогічного музею (нині – Київський міський будинок учителя). Восени 1917 року отримали в розпорядження вільні приміщення у готелі “Савой” на Хрещатику, 38 (тепер на цьому місці будівля Київської міської ради).

Народився 28 липня 1880 року в Єлисаветграді (нині – Кропивницький) у селянській родині. Закінчив Єлисаветградську та Златопільську гімназії, юридичний факультет Київського університету святого

Володимир Винниченко (1880-1951)

Народився 28 липня 1880 року в Єлисаветграді (нині – Кропивницький) у селянській родині. Закінчив Єлисаветградську та Златопільську гімназії, юридичний факультет Київського університету святого Володимира. Під впливом соціалістичних ідей обрав шлях революціонера. Брав активну участь у РУП, за що був виключений з університету.

Лідер Української революції. На Всеукраїнському національному конгресі обраний заступником голови Центральної Ради, членом Малої Ради, згодом очолив українську делегацію на переговорах з Тимчасовим урядом. Був головою Генерального Секретаріату. Автор більшості декларацій та офіційних актів, зокрема I і IV Універсалів. Після революції опинився на еміграції, мешкав в Австрії та Франції. По “гарячих слідах” написав тритомну працю “Відродження нації”, де виклав власне бачення революційних подій.

“Лікарем людських душ” називали Винниченка-письменника, бо ввів в українську літературу нову проблему – внутрішній конфлікт людини, пошук сенсу життя. Революціонер-драматург, який підкорив режисерів і театралів України та Європи психологічним експериментом і новим героєм – інтелігентом замість селянина. Започаткував модерністську течію – неореалізм, філософську концепцію – конкордизм (чесність із собою), наукову фантастику й антиутопію. Помер у Франції 6 березня 1951 року.

Наприкінці червня 1917 року в Київ прибула повноважна делегація Тимчасового уряду для переговорів із Центральною Радою. Політичним компромісом стало ухвалення II Універсалу. Тимчасовий уряд визнав УЦР вищим законодавчим органом влади в Україні, а Генеральний Секретаріат – виконавчим. Це сприяло зменшенню напруги в стосунках між Києвом і Петроградом.

ІІ Універсал

“<…>Поповнена Центральна Рада виділить наново з свого складу окремий одповідальний перед нею орган – Генеральний Секретаріат, – що буде представлений на затвердження Временного Правительства, яко носитель найвищої краєвої влади Временного Правительства на Україні. В цім органі будуть об'єднані всі права і засоби, щоб він, яко представник демократії всієї України, і разом з тим як найвищий краєвий орган управління, мав змогу виконувати складну роботу організації та упорядкування життя всього краю в згоді з усією революційною Росією<…>”

Творення українського війська

Українізація військових частин активізувалася в серпні 1917 року, коли торкнулася цілих армійських корпусів. Зокрема, 34-й армійський корпус генерала Павла Скоропадського став 1-м Українським армійським корпусом. Створювалися також добровольчі формування. У листопаді–грудні організовано Галицько-буковинський курінь Січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем. На початку 1918 року Симон Петлюра створив Гайдамацький кіш Слобідської України, куди увійшли курені червоних і чорних гайдамаків. Українські частини виникали у різних куточках України та на широких теренах колишньої імперії. Наприклад, створений у Білорусі Полк імені Костя Гордієнка на чолі зі Всеволодом Петрівим самостійно прибув до Києва у січні 1918 року.

Вільне козацтво

У квітні 1917 року в Звенигородському повіті Київської губернії (нині – Черкащина) виник 1-й кіш Вільного козацтва. Впродовж літа–осені вільнокозачий добровольчий рух набув всеукраїнського характеру. Його загони з функціями місцевої самооборони й охорони правопорядку діяли на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, Херсонщині тощо. Відомі його організатори – отамани Семен Гризло і Юрій Тютюнник. Оформлення руху завершив Всеукраїнський з’їзд Вільного

козацтва 16–20 жовтня в Чигирині. На ньому обрали Генеральну раду та Головного отамана – Павла Скоропадського. Центром вільнокозачого руху визначили Білу Церкву.

Українізація флоту

Українізація охопила і Чорноморський флот. Влітку 1917-го екіпажі деяких кораблів підняли українські прапори. Вперше це відбулося 25 липня 1917 року на есмінці “Завидний” за ініціативи боцмана Івана Прокоповича. Ось як згадує ті події представник Української чорноморської громади Вадим Богомолець: “Всі зрозуміли, що це момент історичний. Рада [Рада української чорноморської громади] запропонувала капітанові (пізніш підполковникові) корабельному інжинерові Миколі Корнеліевичу-Некліевичу і мені негайно від’їхати на “Завидний” і привітати команду в імен Чорноморської Ради…”

Восени 1917-го національні стяги замайоріли над більшістю кораблів Чорноморського флоту. 22 грудня 1917 року створено Генеральне секретарство морських справ. Його першим очільником став громадський діяч Дмитро Антонович. Згодом було ухвалено важливі акти, зокрема “Тимчасовий закон про флот”, яким російський Чорноморський оголошувався флотом УНР.

25 березня 1917 року за участю 2 тисяч делегатів відбувся Всекримський мусульманський з’їзд. За його результатами створили Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) для підготовки виборів до Установчих зборів у Криму. Очолив Мусвиконком Номан Челебіджіхан, тоді ж його обрали головою Духовного управління – муфтієм мусульман Криму.

Кримські татари

Номан Челебіджіхан (1885-1918)

Народився 1885 року (точна дата невідома) поблизу Джанкоя в родині землевласника. Закінчив університет Стамбула, одержав вищу юридичну і богословську освіту. З однодумцями заснував студентські організації: Асоціаці молодих татарських письменників, Товариство кримськотатарської учнівської молоді, “Vatan” (“Батьківщина”). З 1913- го опановував право в Петербурзькому університеті. Після лютневих подій 1917-го повернувся до Криму. Як голова Мусвиконку сприяв відкриттю в Сімферополі жіночої гімназії та технікуму, в Бахчисараї – Педагогічного інституту імені Ісмаїла Гаспринського, Національного кримськотатарського музею у Ханському палаці, Національного художнього технікуму, курсів підвищення кваліфікації вчителів, налагодженню друку кримськотатарських газет. Будучи муфтієм мусульман Криму, скасував обов’язок для кримськотатарських жінок носити чадру. Засновник партії “Міллі Фірка”, яка під його керівництвом перетворилася на впливову силу в Криму. Займався створенням кримськотатарських військових формувань, зокрема 1-го Кримськотатарського батальйону. Очолив кримськотатарську Директорію. Після захоплення Сімферополя більшовиками в січні 1918-го Номана Челебіджіхана було заарештовано. Його перевезли до Севастополя, де тримали у в’язниці. 23 лютого стратили.

Мусвиконком мав у всіх повітових містах мусульманські комітети, а в селах – уповноважених осіб і сільські комітети. Згодом Тимчасовий уряд був вимушений визнати Мусвиконком. На першому етапі революції кримськотатарські політики вимагали національно-культурної автономії у складі демократичної Росії.

У липні 1917 року з ініціативи керівництва Мусвиконкому постала перша кримськотатарська політична сила “Міллі Фірка” (“Народна партія”). У листопаді вона ухвалила програму, де задекларувала створення культурно-національної автономії, безоплатну відчуженість казенних, поміщицьких земель і земель духовенства, соціалізацію підприємств, демократичні свободи, рівність жінок, формування національних збройних сил. На основі цієї програми “Міллі Фірка” висунула лозунг “Крим для кримців” (тобто мешканців Кримського півострова). Коли більшовики увійшли в Крим, “Міллі Фірка” було ліквідовано. Впродовж 1920–1930-х років були репресовані майже всі її учасники, що залишилися в Криму.

З'їзд поневолених народів. Курултай

21–28 вересня в Києві відбувся З’їзд поневолених народів. Його ініціювала УЦР для об’єднання національних рухів у боротьбі за федеративне переоблаштування колишньої Російської імперії. До Педагогічного музею в Києві прибули представники євреїв, білорусів, молдован, естонців, латишів, грузинів, донських козаків. У зібранні взяла участь і кримськотатарська делегація (до неї входили 2 жінки). Більшістю голосів ухвалили резолюцію “Про федеративний устрій Російської республіки”: “Кожен з народів, що населяють Росію, має право на національно-персональну автономію... Обсяг керування, а також і певні форми внутрішньої організації визначаються Національними Установчими Зборами певного народу, скликаними на основі вселюдного, рівного, безпосереднього, таємного, пропорційного і без різниці статі голосування”.

Під впливом українського руху 15 жовтня 1917 року З’їзд представників кримськотатарських організацій ухвалив рішення скликати Курултай для визначення майбутнього Криму. До участі у ньому обрано 76 депутатів, із них 4 жінки. Засідання першого Курултаю кримських татар розпочалося 9 грудня 1917-го в Залі суду Ханського палацу в Бахчисараї.

“Шановні делегати! Після півтора століття російського пригноблення наша політична історія сьогодні починається знову. Кримський Меджліс зібрався ...для оновлення татарських національних традицій, що були зруйновані російською тиранією… Під священним прапором революції, яка почалася 27 лютого 1917 року, щоб дати рівність людям, нов. життя народам, а Росії – справедливість, вся [наша] нація декларує право на самоврядування” , – звернувся до делегатів Курултаю Номан Челебіджіхан.

Кримська народна республіка

13 грудня 1917-го Курултай проголосив Кримську Народну Республіку, ухвалив її Конституцію та створив національний уряд – Директорію. В цей час владу в Криму почали захоплювати більшовики. 26 січня 1918 року вони окупували весь півострів. Жертвами червоного терору за 2 місяці їх панування стали кілька тисяч кримчан.

Жовтневий переворот

7 листопада 1917 року в Петрограді відбувся жовтневий переворот, унаслідок якого владу захопили більшовики, очолювані Володимиром Леніним. Із падінням Тимчасового уряду (зараз Росія) постала низка державних утворень і національних урядів. Скориставшись ситуацією, Центральна Рада 20 листопада ухвалила III Універсал – проголосила Українську Народну Республіку.

III Універсал

Цей документ ознаменував відродження української державності, а також окреслив програму політичних і соціально-економічних перетворень. Зокрема, націоналізацію землі, 8-годинний робочий день, забезпечення демократичних прав і свобод громадян, прав національних меншн тощо. УНР проголошувалася демократичною республікою. Територія охопила 9 українських губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, Чернігівську, Херсонську, Харківську, Катеринославську, Таврію (без Криму). Проте остаточно кордони мали визначити на плебісциті. Сучасні Донецька та Луганська області входили до тогочасних Харківської, Катеринославської, Воронізької губерній і Області Війська Донського. Територіальні вимоги, висловлені в Універсалі, були справедливими, адже базувалися на етнографічних і статистичних даних розселення українського народу в Російській імперії. Українську Народну Республіку підтримали в різних регіонах країни підняттям синьо-жовтих прапорів. Так, наприклад, у листопаді 1917 року вперше на Донеччині національний стяг замайорів над будинком Бахмутської земської управи під час свята з нагоди формування українського військового куреня.

Гроші УНР

Проголосивши УНР, Центральна Рада ініціювала запровадження власної національної валюти. У листопаді–грудні 1917 року Київську контору державного банку перетворено в Центральний банк України. Також вирішили замовити малюнок грошових знаків, а ціну позначати чотирма мовами.

1 січня 1918 року Мала Рада ухвалила закон про випуск грошей УНР – карбованців. Перша купюра в 100 карбованців випущена в обіг 18 січня 1918 року. Її дизайн із зображенням Тризуба й українськомовними написами розробив видатний український художник-графік Георгій Нарбут.

1 березня 1918 року законом УЦР запроваджено нову одиницю – гривню. У 1918–1919 роках друкувалися банкноти номіналом у 2, 5, 10, 100, 500, 1 та 2 тисячі.

Георгій Нарбут (1886-1920)

Народився 9 березня 1886 року на хуторі Нарбутівка неподалік Глухова (сучасна Сумщина) в дворянській родині. Навчався в Глухівській гімназії, де дебютував як художник на повітовій виставці. Малярству навчався в Петербурзі, входив до об’єднання “Світ мистецтва”, ілюстрував казки Ганса Крістіана Андерсена, байки Івана Крилова, брав участь у виставці “Ломоносов і Єлизаветинські часи” в Петербурзі з окремою залою на українську тематику. Навесні 1917-го в Петербурзі увійшов до групи митців, котрі виступили з вимогами щодо охорони пам’яток старовини. У березні приїхав до Києва впорядковувати мистецькі коштовності царського палацу. Подружився із Павлом Тичиною, Лесем Курбасом, Михайлом Семенком. Один із ініціаторів створення Української академії мистецтв, згодом її ректор. Нарбут створював ескізи військових мундирів, упаковок та етикеток для товарів, розробив поштові марки УНР, державні папери: банкноти, грамоти, листівки. Його авторству належать проекти Державного Герба і Печатки Української Держави. 1919-го почав роботу над “Абеткою” українською мовою. Завершити не вдалося. За більшовиків працював над оформленням журналів, політичними карикатурами на білогвардійців, ілюстрував книги. Великим задумом була робота над “Енеїдою” Івана Котляревського. Встиг виконати лише одну ілюстрацію.

Помер від тифу 23 травня 1920 року в Києві, похований на Байковому кладовищі.

Після повалення Тимчасового уряду більшовики спрямували зусилля на захоплення влади в Україні. Вони ініціювали проведення 17–19 грудня 1917-го Всеукраїнського з’їзду селянських, солдатських і робітничих депутатів. Передбачалося, що ради відсторонять від влади чинну Центральну Раду і розчистять шлях для більшовизації України. Натомість під час З’їзду виявилося, що більшовики складали значну меншість (150 осіб із 2 тисяч). Тому делегати ухвалили резолюцію про підтримку УЦР і схвалення ноти Генерального Секретаріату у відповідь на ультиматум Ради народних комісарів (РНК або Раднарком – уряд більшовицької Росії).

Цей ультиматум надійшов до Української Центральної Ради в день відкриття З’їзду. У ньому вимагалося дозволити переміщення через територію УНР вірних більшовикам військових частин із фронту на Дон. Натомість не пропускати туди козацькі частини та припинити роззброєння “революційних” загонів в Україні (на Дону на той час вже почалося збройне протистояння козаків із більшовиками). У разі відхилення вимог ультиматуму петроградський Раднарком погрожував Центральній Раді війною.

Маріонетковий уряд

Більшовицькі делегати залишили зібрання в Києві і виїхали в Харків, на той час зайнятий червоногвардійцями з Росії. 24–26 грудня вони провели альтернативний з’їзд, на якому 206 делегатів представляли 82 ради (більшість із Донецько-Криворізького басейну). На з’їзді проголосили встановлення радянської влади в Україні, обрали Центральний виконавчий комітет і сформували маріонетковий уряд – Народний секретаріат. Нарком освіти Володимир Затонський сам визнавав фіктивність того кабінету: “…народні секретарі називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи з гумором. Та й насправді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала. Апарату жодного, треба все утворити з нічого”. Цей декоративний уряд був зручною ширмою для Раднаркому в Петрограді, адже тепер він міг представляти агресію як внутрішній конфлікт між київським Генеральним Секретаріатом і харківським Народним.

Перша війна більшовицької Росії проти УНР

Від грудня 1917-го більшовицькі загони з Росії наступали вздовж залізниць на Чернігівщину та Східну Україну. Одночасно ворожі виступи відбулися у частинах фронту (Першої світової війни) на Поділлі і Волині та в кількох тилових містах УНР. Запеклі бої точилися за Лозову, Катеринослав (нині – Дніпро), Одесу. На середину січня 1918-го червоні загони встановили контроль майже на всьому Лівобережжі. Агресія більшовиків підштовхнула Центральну Раду до необхідності відмежуватися від радянської Росії. Питання “автономія чи самостійність” було вирішено остаточно. 22 січня 1918 року УЦР ухвалила ІV Універсал. Він проголосив незалежність Української Народної Республіки:

IV Універсал

“<...>Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Россія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки<...>”.

Оборона Бахмача

Після захоплення Полтави вздовж залізниці на захід посунула так звана 1-а Революційна армія, а з Гомеля на Бахмач – 2-а. Саме там, де сходилися дві залізничні колії, вони планували зустрітися. Тривалий час найбоєздатнішою українською частиною на Чернігівщині був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка. Разом із іншими військовими підроздліами та добровольцями впродовж 25–27 січня вони героїчно обороняли вузлову залізничну станцію Бахмач. Однак під загрозою оточення оборонці змушені були відступити до станції Крути, де почали укріплюватися.

28 січня у Бахмачі радянські колони з’єдналися під загальним командуванням Михайла Муравйова і розпочали підготовку до наступу на Київ уздовж залізниці Бахмач–Ніжин–Дарниця. Перед операцією Муравйов закликав бійців: “Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо".

Бій під Крутами

Проте вже наступного дня на станції Крути їхній наступ зупинили українські частини, до яких підійшло підкріплення з добровольців Помічного студентського куреня Січових стрільців (18–20-річні юнаки з Університету святого Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія). Загальна чисельність українського війська у бою під Крутами 29 січня 1918 року склала 520 вояків із 16 кулеметами й однією гарматою, встановленою на залізничній платформі. У росіян була десятикратна перевага в живій силі, на озброєнні вони мали бронепотяг та артилерію.

Завдяки вигідній позиції і героїзму наших бійців вдалося завдати агресору значних втрат і призупинити його. Під тиском нападників українські вояки організовано відступили до ешелонів на ближній станції і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою колії. Проте одна студентська чота – 27 хлопців, заблукавши у темряві, повернулася до станції Крути, зайнятої більшовиками. У полоні юнаків катували, а потім стратили. Результати бою: втрати росіян – 300 осіб убитими, українців – 70–100 загиблих. 19 березня 1918 року тих героїв перепоховали на Аскольдовій могилі.

Перші кіборги

Самовіддані українські вояки притримали ворожий наступ на Київ. Для УНР було надзвичайно важливим, щоб столиця лишалася під контролем Центральної Ради на час проведення переговорів із Четверним союзом у Брест-Литовську.

Злочини більшовиків

29 січня більшовики підняли у Києві збройне повстання. Бої розпочалися у кількох районах міста одночасно, але осередком протистояння став завод “Арсенал”. Заколотники були добре озброєними, мали кулемети та гармати. Вуличні бої тривали тиждень і призвели до чималих жертв військових та цивільних. 4 лютого українські війська взяли штурмом завод і відновили порядок у місті. Однак вже цього дня до Києва з лівого берега Дніпра підійшли війська Муравйова та розпочали масоване бомбардування.

Під час штурму Києва більшовики, як ординці хана Батия 1240-го, безжально руйнували місто. Цілеспрямовано вони знищили родинний маєток Грушевських на вулиці Паньківській, 9. Ущент згоріли цінні рукописи, бібліотека, колекції рушників, вишивок, килимів, порцеляни та прикрас. Згодом Муравйов вихвалявся цим “подвигом”: “Я наказав артилерії бити по найвищих і найкрасивіших палацах і будинках Києва, церквах і попах… Я підпалив снарядами величезний маєток Грушевського і він протягом трьох діб палав яскравим полум’ям”.

Після нової хвилі вуличних боїв, 8 лютого українські війська відступили з Києва. Державні органи УНР та українські частини евакуювалися до Житомира.

Опанувавши столицю, більшовики вдалися до мародерства і терору проти справжніх і гаданих прихильників Центральної Ради. Загалом жертвами розправ стали, за різними даними, від 2 до 6 тисяч киян.

Брестський договір

9 лютого 1918 року було укладено Брестський мир – договір, який де-факто означав визнання УНР суб’єктом міжнародних відносин:

“Тому, що Український народ, впротягу сучасної світової війни проголосив себе незалежним і виразив бажання привернути мирний стан між Українською Народною Республікою і державами, що находяться у війні з Росією, постановили правительства Німеччини, АвстроУгорщини, Болгарії і Туреччини заключити мирний договір з Українською Народною Республікою”.

Положення договору:

• сторони не висуватимуть взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною;

• домовилися про обмін військовополоненими та встановлення дипломатичних відносин;

• кордон Австро-Угорщини із УНР проходитиме по довоєнному російському;

• зайняті Четверним союзом Холмщина та Підляшшя відійдуть Україні; точний кордон із Польщею визначить комісія “на основі етнографічних відносин і бажань людности”;

• Австро-Угорщина зобов’язалася виділити Східну Галичину та Буковину в окремий коронний край;

• УНР постачатиме іншій стороні до 31 липня 1918 року 60 мільйонів пудів хліба, 2,75 мільйонів пудів м’яса, іншої сільгосппродукції і промислової сировини;

• додаткова умова – грошова позика в 1 мільярд карбованців і збройна допомога УНР для боротьби з більшовиками.

Кишенькові республіки

12 лютого 1918 року, коли Народний секретаріат вже виїхав до Києва, на обласному з’їзді Рад у Харкові проголосили Донецько-Криворізьку республіку (ДКР). Це створило казус, адже два більшовицькі уряди (Народний секретаріат і Раднарком ДКР) претендували на одні й ті самі території: Харківщину, Донбас, Криворіжжя та Північну Таврію. Втім реального контролю над цими теренами жоден із тих урядів не мав. Більше того, вони були лише прикриттям для російської окупації України. Радянське керівництво у Москві сподівалося, що існування окремої від України ДКР стане формальним приводом, щоб німецькі й австро-угорські війська не займали Донбас. Однак вже в березні 1918 року більшовики визнали належність Донбасу радянській Україні, а наприкінці квітня представники ДКР втекли до Росії. Сама ДКР припинила існування. Така сама доля спіткала інші більшовицькі маріонеткові утворення: Одеську радянську республіку та Радянську соціалістичну республіку Тавриди.

Вигнання більшовиків із України

Після відступу з Києва війська Центральної Ради були реорганізовані. З розрізнених українізованих частин створили Окремий Запорізький загін. Аж до завершення збройної боротьби запорожці були невід’ємною складовою Армії УНР. У лютому 1918 року українські вояки вели безперервні бої на Волині. Наступ більшовиків змусив Центральну Раду на деякий час переїхати до Коростеня. Там було прийнято важливі закони про:

– впровадження в УНР нового (григоріанського) календаря з 16 лютого 1918 року, яке “слід рахувати першим числом місяця березоля (марта)”;

– введення середньоєвропейського часу (стрілка годинника поверталася назад на 1 годину і 8 хвилин);

– затвердження гербом УНР тризуба – “знака Київської держави часів Володимира Святого”.

26 лютого Центральна Рада повернулася до Житомира, зайнятого куренем Петра Болбочана. За час перебування у місті схвалено закони про:

• грошову одиницю – гривню (1 березня 1918),

• громадянство УНР (2 березня),

• реєстрацію громадянства (4 березня).

6 березня ухвалено адміністративно-територіальний устрій УНР, за яким скасовувався поділ України на губернії (замість них впроваджувалися землі). Загалом парламент УНР прийняв понад 50 законів про розбудову держави.

18 лютого 1918 року німецькі війська розпочали наступ проти більшовицьких (на той час уже Робітничо-селянської червоної армії – РСЧА). Невдовзі до німців приєдналися частини австро-угорської армії. Почалося вигнання більшовицьких окупантів з території України. В авангарді наступала Армія УНР. 2 березня 1918 року Окремий Запорізький загін першим вступив до Києва. До столиці повернулася УЦР, де продовжила законотворчу діяльність. У квітні практично всю територію України звільнили від червоних.

Похід Болбочана на Крим

Для визволення Криму від більшовиків і приєднання його до УНР зі складу Запорізького корпусу (колишній Запорізький загін) створили Кримську групу під командуванням полковника Петра Болбочана. Стрімким наступом Кримська група прорвалася через Чонгар і 24 квітня 1918 року звільнила Сімферополь. Під впливом успіхів болбочанівців 29 квітня 1918 року на кораблях Чорноморського флоту в Севастополі були підняті синьо-жовті прапори. На жаль, через загрозу прямого зіткнення з німцями українські війська покинули півострів.

В історичних джерелах, присвячених подіям революції, можна помітити невідповідність датування одних і тих самих подій. Річ у тім, що різні політичні сили послуговувалися різними календарними системами і в різний час переходили зі старого (юліанського) на новий (григоріанський) стиль. Різниця між ними складала 13 днів. Якщо українці в Австро-Угорщині жили “по-новому” задовго до 1917 року, то в Російській імперії зустріли революцію з юліанським календарем. Спочатку на григоріанське літочислення перейшли у Радянській Росії: після 31 січня 1918-го настало 14 лютого. В УНР перехід стався на півмісяця пізніше (після 15 лютого настало 1 березня). Денікінці не визнавали чинність радянських декретів, тому протягом всієї революції користувалися юліанським календарем.

Про старий і новий стиль

Будьте уважні: для зручності у цьому тексті всі дати перераховані за новим стилем. Але під час роботи з джерелами, особливо тогочасними актами та пресою, слід зважати на різницю календарних систем. Для прикладу, подаємо кілька подій з історії Української революції, які сучасники датували по-різному.

Державний переворот

Центральна Рада значною мірою залежала від нових союзників. Спроби продовжити ліводемократичний курс викликали незадоволення і роздратування німецького командування. Воно почало втручатися у внутрішні справи. Спершу – в посівну кампанію та розподіл урожаю, потім – адміністративні, правоохоронні та цивільні справи.

Німецький фактор був одним із ключових у державному перевороті 29 квітня 1918 року. В останній для Української Центральної Ради день вона ухвалила Конституцію Української Народної Республіки (“Статут про державний устрій, права і вільності УНР”). Україна проголошувалася суверенною державою з неподільним кордоном, парламентською республікою із Всенародними Зборами як вищою законодавчою владою. Їм же належало формувати органи виконавчої і судової влади.

У той самий день у Києві в будівлі кінного цирку Петр Крутикова “Hippo Palace” (тепер на тому місці кінотеатр “Україна”) за участі понад 6 тисяч делегатів відбувся Хліборобський конгрес, унаслідок якого влада в Україні перейшла до Павла Скоропадського. Розуміючи, що у вирі революційних потрясінь демократична республіка є нестійкою до загроз, він пішов на встановлення авторитарного правління. Гетьман розпустив Українську Центральну Раду, скасував законодавство УНР і проголосив Українську Державу.

Павло Скоропадський (1873-1945)

Народився 15 травня 1873 року в німецькому місті Вісбадені. Дитинство провів на Полтавщині. Отримав належну соціальному статусу освіту – закінчив Петербурзький пажеський корпус. Брав участь у Першій світовій війні, нагороджений орденом святого Георгія. У 1916-му – командир 34-го армійського корпусу на Волині.

Із початком революції активно долучився до українізації армії, став командиром 1-го Українського корпусу. У жовтні 1917 року на з’їзді Вільного козацтва в Чигирині обраний отаманом. 29 квітня 1918 року став гетьманом Української Держави. Вона здобула визнання майже 30 країн світу, досягла певних економічних успіхів, а також в науці, освіті, культурі. Залежність від німецьких військ, невирішеність аграрного питання, небоєздатність армії призвели до краху гетьманату. 14 грудня 1918-го Скоропадський зрікся влади і таємно виїхав до Німеччини. Залишився лідером частини української політичної еміграції – гетьманського руху. Зусиллями Павла Скоропадського у 1926 році створено Український науковий інститут при Берлінському університеті. У роки Другої світової війни допомагав звільненню з німецьких таборів українських військовополонених і лідерів визвольного руху Степана Бандери, Андрія Мельника, Ярослава Стецька. Помер 26 квітня 1945 року від поранення під час бомбардування в Баварії. Похований в Оберстдорфі.

Гетьманат

Прихильник козаччини Павло Скоропадський встановив у державі й відповідну форму правління – гетьманат. Гетьман отримав виняткові повноваження: затверджував усі закони, призначав і звільняв представників вищих урядовців, генеральних суддів, був верховним командувачем армії та флоту, здійснював керівництво зовнішньою політикою. Також йому належало право оголошувати над звичайний стан, амністію, надавати громадянство тощо. Це відповідало його намірам домогтися “створення сильної влади в особі диктатора – гетьмана”. Між іншим, прибічником сильної одноосібної влади був теоретик українського консерватизму, один із лідерів Української демократичної хліборобської партії, волинянин В’ячеслав Липинський, який писав: “Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути”.

Вищим керівним органом Української Держави стала Рада Міністрів – виконавча та законодавча влада одночасно. Її структура нагадувала УНР-івську. Щоправда, ліквідували російське, польське, єврейське відомства, а поштово-телеграфне реорганізували в департамент Міністерства внутрішніх справ. Натомість з’явилися міністерства охорони здоров’я та віросповідань. Освітнє отримало назву Міністерство народної освіти та мистецтва.

Загалом формування уряду стало для Павла Скоропадського значним викликом. Йому довелося шукати компроміс між значною частиною революційних українських діячів, котрі не бажали співпрацювати, представниками промислово- фінасових кіл, які воліли на міністерських посадах своїх ставлеників, і німецьким командуванням, що прагнуло лояльного уряду.

Формування Ради Міністрів доручили Миколі Василенку, який головував на перших засіданнях. Із 7 травня уряд очолив нащадок старовинного козацько-старшинського роду Федір Лизогуб. Віце-прем’єром і міністром народної освіти та мистецтва став Микола Василенко, фінансів – Антон Ржепецький, внутрішніх справ – Ігор Кістяківський, віросповідань – Василь Зіньківський, військових справ – Олександр Рагоза, шляхів сполучень – Борис Бутенко, охорони здоров’я – Всеволод Любинський, продовольства – Юрій Соколовський, юстиції – Михайло Чубинський (син автора слів гімну України), міністром закордонних справ – Дмитро Дорошенко.

Дмитро Дорошенко (1888-1951)

Народився 8 квітня 1888 року в Єлисаветграді. Нащадок рідного брата гетьмана України Петра Дорошенка – Никона. Освіту здобував у Варшавському, Петербурзькому, Київському університетах. Викладав історію, займався журналістикою. Засновник київської та катеринославської “Просвіт”. Із квітня 1917 року – крайовий комісар Галичини й Буковини; з вересня – Чернігівський губернський комісар. Співзасновник видавництва “Сіверянська думка”. У травні 1918-го призначений міністром закордонних справ. Доклав чимало зусиль для міжнародного визнання Української Держави, відкриття дипломатичних представництв у Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та низки українських консульств за кордоном. За його сприяння Брестський мир ратифіковано країнами Четверного союзу (окрім Австро-Угорщини).

Після падіння гетьманату викладав у Кам’янець-Подільському університеті. З 1920-го в еміграції. Опублікував близько 1 тисячі праць з української історії, історії культури, церкви, літератури, в тому числі “Нарис історії України” та “Історія України 1917–1923”. Був професором в університетах Європи, США та Канади. Помер у Німеччині в 1951 році.

Розбудова української держави

За гетьманату зазнала трансформацій і судова гілка влади. Замість Генерального суду УНР 8 липня утворили Державний сенат – вищий судовий орган. Його головою став Микола Василенко.

Порівняно з урядуванням Української Центральної Ради державні інститути гетьманату були ефективнішими. Одним із найбільших прорахунків УЦР була відсутність дієвого розгалуженого апарату на місцях. Ураховуючи досвід попередньої влади, гетьман поновив адміністративно-територіальний поділ на губернії, повіти, волості, а замість комісарів УЦР призначив старост. Вони очолили місцеві адміністрації.

Павло Скоропадський спирався на промислово-фінансові кола, зокрема Союз земельних власників і Протофіс (Рада промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства). Наймасовіша соціальна верства – малоземельне та безземельне селянство – переважно було налаштовано проти Скоропадського.

Не визнавали гетьманат й українські політичні партії, що входили до УЦР. Вони сприймали його як контрреволюцію та відмовилися від будь-якої співпраці. Це позначилося на дефіциті українських кадрів. Скоропадський вимушений був заповнювати урядові вакансії фахівцями колишнього царського режиму. А це спричинило додаткове невдоволення в української революційної громадськості. Водночас, у своїх діях гетьман у значній мірі залежав від союзників.

7,5 місяців законотворчості

Одним із найважливіших напрямів діяльності було законотворення. Загалом, в Українській Державі було ухвалено понад 500 нормативних актів, у середньому на місяць – по 70. Серед новацій – прийняття першого державного бюджету як узагальненого кошторису. Гетьман схвалив його у червні 1918 року у “Правилах про порядок розгляду Державного бюджету й фінансових кошторисів на 1918 рік”.

Скоропадський також ініціював розроблення проектів державних символів Української Держави. До роботи в спеціальній комісії залучив Георгія Нарбута, котрий запропонував Державний Герб – “зображення козака з мушкетом на плечі.., у верхній частині якого розміщено Володимирський тризуб. Навколо…буяв рослинний орнамент, виконаний у стилі козацького бароко”. Внутрішня політика гетьмана “стояла” на трьох “китах”:

– поновлення приватної власності на землю та повернення її в товарний обіг;

– створення боєздатної армії;

– утвердження українського культурно-освітнього простору.

Земельна реформа

Гетьман також планував ліберально-консервативні реформи в соціальній та економічній сферах. Чи не основними мали стати земельні перетворення на таких засадах: “відчеження земель по дійсній їх вартості від великих земельних власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів”. Однак теоретично правильне положення про непорушність права приватної власності в конкретно-історичних умовах тогочасної України лише спричинило соціальну напругу. Поміщицтво отримало юридичні підстави для відновлення земельно-майнової власності, необмеженого відшкодування заподіяних їм збитків. Це викликало значний селянський супротив, масове невдоволення владою гетьмана та його німецько-австрійських союзників.

Армія Української Держави

Багато зусиль гетьман докладав до військового будівництва. Як професійний військовий Павло Скоропадський усвідомлював значення національних збройних сил, але був зв’язаний забороною німецької сторони мати регулярну армію. Тому після перевороту більшість військових формувань УНР, зокрема Корпус Січових стрільців, розформували. Така сама доля чекала на 2 Синьожупанні дивізії, створені німцями з українців–військовополонених російської армії. Натомість запорожців, які щойно визволили від більшовиків Донбас, реорганізували у Запорізьку дивізію та залишили охороняти північно-східні кордони України.

Для формування дієвих збройних сил Української Держави планувалося створити 8 територіальних корпусів і 5 кінних дивізій. Загальна чисельність армії в мирний час мала становити 310 тисяч осіб. Проте реалізувати ці амбітні плани гетьману не вдалося. Військовим міністерством були сформовані кадри лише територіальних корпусів, а також гетьманська гвардія – Сердюцька дивізія (5 тисяч осіб) із заможного селянства Лівобережжя. Крім того, зберігалися штаби морських сил і озброєні підрозділи залізничної та кордонної варти.

У серпні гетьманському урядові була передана Сіра (Сірожупанна) дивізія. Вона отримала назву 1-ї Козацько-стрілецької дивізії. На 1 серпня налічувала 140 старшин і 3,3 тисячі вояків. Також у серпні гетьман видав наказ про відновлення стрілецької формації – Окремого загону Січових стрільців. Його особовий склад на початок листопада налічував 59 старшин і 1187 стрільців.

Особливі надії гетьман покладав на козацтво. У жовтні він затвердив закон “Про відновлення українського козацтва”, але створити формування не встиг.

Фінанси

Ефективною була діяльність уряду у фінансово-фіскальній сфері. Міністерство фінансів домоглося введення та зміцнення національної валюти, функціонування Державної скарбниці, Українського державного банку, митної та податкової служб, відновлення державної цукрової і горілчаної монополії. Завдяки таким заходам прибутки склали близько 3,2 мільярда карбованців.

Українізація

Продовжувалася українізація, започаткована за часів УЦР. Завдяки міністрові народної освіти та мистецтва Микол Василенку введено обов’язкове вивчення в усіх середніх школах української мови, літератури, історії та географії України. У Харківському і Новоросійському університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька створили кафедри українознавства. Колишні російські університети оголосили українськими державними. Науковцям надали право захищати дисертацій українською мовою. Засновані Український Київський та Кам’янець-Подільський державні університети, Українська академія наук, державний архів, культурно-мистецькі установи.

Закордонні справи

Зовнішньополітичний курс гетьманату майже повністю визначався союзницькими зобов’язаннями перед Четверним союзом. До безперечних успіхів на міжнародному фронті належить визнання Української Держави цими країнами, а також Азербайджаном, Грузією, Доном, Кубанню, Польщею, Фінляндією, Румунією і Швейцарією. Дипломатичні відносини були встановлені ще з 8 державами – Бельгією, Вірменією, Голландією, Грецією, Данією, Норвегією, Персією і Швецією. Загалом Україна відкрила 11 дипломатичних і до 50 консульських представництв у 20 країнах світу, а на своїй території – 12 дипломатичних і 42 консульських представництв 24 держав.

У вересні 1918 року гетьман здійснив офіційний закордонний візит до Німеччини. Тоді Берлін засвідчив підтримку самостійної Української Держави. Переговори про встановлення кордонів тривали з Росією, Австро-Угорщиною, Румунією, Білоруссю та козацьким Доном. У травні 1918 року була визначена лінія розмежування між військами Української Держави та Росії. Завширшки 10–40 кілометрів вона проходила через Сураж, Унечу, Стародуб, Новгород-Сіверський, Глухів, Рильськ, Колонтаївку, Суджу, Беленіхіно, Куп’янськ і отримала назву “нейтральна зона”.

Всевелике Військо Донське

Однією з найважливіших проблем було визначення кордонів із державним утворенням донських козаків, що виникло на уламках Російської імперії, Всевеликим Військом Донським. Там “жило багато українського населення; окрім західних волостей над річкою Калитвою, ціла Таганрозька округа була в значній мірі заселена українцями (61,7 %)”, – писав Дмитро Дорошенко в “Історії України 1917–1923”, посилаючись на дані першого Всезагального перепису населення Російської імперії 1897 року. До речі, опитувальник перепису не мав графи “національність”, а лише “рідна мова”, за якою і визначалася належність до українства.

У середині травня 1918 року Тимчасовий Донський уряд відкрив посольство в Україні. 24 травня делегація прибула до Києва для переговорів із Павлом Скоропадським і Дмитром Дорошенком. Донці розраховували відрізати від України та забрати собі промислові терени і важливі залізничні станції. Тобто територіальні претензії були взаємні. Міністр закордонних справ пообіцяв створити спеціальну комісію для вивчення їхнього питання та вперше заговорив про можливе об’єднання на засадах федерації

Гетьманська карта

Прибувши до гетьмана, в його робочому кабінеті представники делегації побачила карту, на якій у складі Української Держави вже були позначені не тільки Ростовський, а майже весь Таганрозький та Донецький округи (нині це переважно території Ростовської області РФ) – те, що сподівався приєднати до своєї держави гетьман. Представники Дону не хотіли поступатися цими землями. Після тривалих українсько-донських чвар гетьманський уряд під тиском німецького командування погодився на кордони, які існували між українськими губерніями й Областю Війська Донського у Російській імперії.

Кримське питання

7 травня 1918 року відбулося спеціальне засідання Ради Міністрів, присвячене кордонам України. В ухваленій за його результатами постанові зазначалося: “Звернути особливу увагу на необхідність приєднання Криму до України”. Важливу роль в ідеологічному обґрунтуванні територіальної належності Криму відіграв відомий правник, журналіст і публіцист, громадський діяч, філософ Дмитро Донцов. У травні він очолив Українське телеграфне агентство (створене 26 березня 1918 року для інформаційної діяльності та пропаганди, тепер – державне інформагентство “Укрінформ”). В аналітичній записці “О границях України під взглядом політичним” Дмитро Донцов зазначав: “...Політично Крим є інтегральною частиною України і таким мусить лишитися і далі”.

На противагу українським прагненням у червні 1918 року німці ініціювали створення в Криму крайового уряду на чолі з Матвієм Сулькевичем. Він орієнтувався на відновлення небільшовицької Росії, намагався проводити незалежну політику з опорою на німців. Невдовзі Сулькевич видав інструкцію про облаштування кордону з Україною, залишивши за Кримом Чонгар із соляними промислами й Арабатську стрілку. Гетьманський уряд не влаштовував ані такий варіант територіального розмежування, ані “незалежність Криму”загалом.

Економічна блокада

З огляду на важливість для півострова українського зерна, цукру, деревини, металу, вугілля й інших товарів, у середині серпня Рада Міністрів запровадила там економічну блокаду. Припинилися залізничне та морське сполучення, торгівля, поштовий зв’язок тощо. Ізоляція призвела до продовольчої кризи. Промисловці, аграрії, фінансові спілки, кооператори, біржові товариства, продовольчі управи тиснули на Сулькевича з вимогою відновити відносини з Україною. Чимало органів земського та міського самоврядування виступили за входження до Української Держави на засадах автономії.

12 жовтня 1918-го уряд Криму погодився за умови створення кримських представництв в уряді. А вже згодом ембарго на поставки товарів остаточно знято.

Селянські виступи

У травні 1918 року в Києві, Чернігівській і Подільській губерніях нелегально пройшли селянські та робітничі з’їзди з закликами не визнавати Павла Скоропадського та підніматися на збройне повстання. Влітку через засилля німецьких військ і невдоволення аграрною реформою майже всіма регіонами України прокотилися антигетьманські селянські повстання.

Найбільшим було Звенигородсько-Таращанське. На початку червня до містечка Лисянки зайшов німецький гарнізон, який забезпечував відновлення поміщицького володіння. Озброєні мешканці Лисянки та навколишніх сіл Гусакового, Кирилівки, Стецівки, Тарасівки, Водянки, Ольхівців розбили гарнізон. Німці капітулювали. Повстанці встановили власну владу на північній частині Звенигородського повіту. Там обрали земельні комітети й сільських голів. Невдовзі невдоволення перекинулося на Таращанський повіт. До кінця червня загони із мешканців 16 містечок і сіл повністю контролювали Таращанщину. Селянська армія майже два місяці вела бої з німецькими дивізіями та Державною вартою. У серпні форсувала Дніпро й з великими втратами, просуваючись через Полтавщину та Чернігівщину, відступила до “нейтральної зони”.

Іншим осередком селянського збройного опору стало Гуляйполе на Катеринославщині. Повстанці на чолі з Нестором Махном 16 жовтня 1918 року захопили село й оголосили від імені районного гуляйпільського революційного комітету про повстання “робітників і селян проти душителі та катів Української революції австро-германо-гайдамаків”. Селянські виступи проти гетьманату відбувалися також на Волині, Поділлі, Чернігівщині і на початку серпня 1918 року набули загальноукраїнського масштабу. Але вже в середині того місяця почали вщухати.

Український національний союз

Українські соціалістичні партії, національно орієнтовані культурно-громадські та професійні організації створили опозиційний до гетьманського правління Український національно-державницький союз. У серпні 1918 року він розвинувся в Український національний союз (УНС). Очолюваний Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою, УНС проголосив за мету відновлення УНР.

Восени 1918 року ситуація на фронтах світової війни остаточно визначила перемогу Антанти. Австро-Угорщина, а згодом і Німеччина, почали виводити війська з України. Гетьман спробував знайти компроміс із українськими соціалістичними партіями. 24 жовтня до Ради Міністрів увійшли чотири соціалісти, однак це вже не врятувало ситуацію.

У листопаді Павло Скоропадський відправив коаліційний уряд у відставку й оголосив про зміну політичного курсу на користь усеросійської федерації. Це стало приводом для початку збройного антигетьманського повстання. 14 листопада 1918 року на таємному засіданні УНС за участю представників Селянської спілки, профспілки залізничників, командування Січових стрільців створили тимчасовий революційний орган УНР – Директорію, яку очолив Володимир Винниченко. На її бік виступили Січові стрільці у Білій Церкві, частини Запорізької дивізії на сході України, Сіра дивізія на Чернігівщині, Чорноморський кіш у Бердичеві, полк Сердюцької дивізії та інші.

Антигетьманське повстання

16 листопада 1918 року повстанці почали наступ на Київ із Білої Церкви. Вирішальний бій відбувся 18 листопада біля залізничної станції Мотовилівка. Січові стрільці розгромили гетьманські сили. 20 листопада розпочалася облога Києва. Паралельно оголосили мобілізацію до республіканських військ. Лави поповнювалися за рахунок численних повстанських40 загонів. 14 грудня гетьман зрікся влади та покинув Київ. До міста увійшли війська Директорії.

Західна Україна

У 1918 році революційні процеси охопили й західні терени України, що належали Австро-Угорщині. 16 жовтня імператор Карл І маніфестом “До моїх вірних австрійських народів” оголосив про необхідність перебудови імперії на національно-федеративних засадах, коли кожен народ “творить свій власний державний організм”. 18–19 жовтня 1918 року у Львові відбулося засідання українських послів (депутатів) австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини й Буковини, греко-католицького єпископату та представників основних українських політичних партій – усього 69 делегатів. На ньому утворили головний представницький орган українського народу на землях Австро-Угорщини – Українську Національну Раду (УНРада). Головою обрали керівника Української парламентської репрезентації Євгена Петрушевича.

Євген Петрушевич (1863-1940)

Народився 3 червня 1863 року в містечку Буськ на Львівщині. Здобув ступінь доктора права в Львівському університеті. Очолював боротьбу проти москвофільства, активний учасник Української національно-демократичної партії. Посол австрійського парламенту. Голова УНРади Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). 9 червня 1919 року йому передано військову і цивільну владу як диктатору (поєднував обов’язки президента і голови уряду). В листопаді 1919 року із оточенням виїхав до Відня. 25 липня 1920 року було утворено закордонний галицький уряд (уряд диктатора ЗУНР). Після визнання Антантою Східної Галичини територією Польщі 15 березня 1923-го еміграційний уряд ЗУНР оголосив саморозпуск, Євген Петрушевич склав повноваження. Соратники характеризували його як максималіста і безкомпромісного політика.

Помер у Берліні 29 серпня 1940-го. У 2002-му його прах перевезено до Львова та перепоховано на Личаківському цвинтарі.

Завданням УНРади стало створення держави на українських етнічних землях Австро-Угорщини (Східна Галичина, північ Буковини, Закарпаття), та ухвалення демократичної конституції. Для цього створили 3 делегації: виконуючу у Відні на чолі з Євгеном Петрушевичем, галицьку у Львові (Кость Левицький) і буковинську в Чернівцях (Омелян Попович). Крім того, ще з вересня діяв Український генеральний військовий комісаріат (УГВК) на чолі з Дмитром Вітовським.

Дмитро Вітовський (1887-1919)

Народився 8 листопада 1887 року в селі Медуха на Станіславівщині (нині – Івано-Франківщина). У 1909 році завершив службу в австрійському війську в званні хорунжого. Вступив на правничий факультет Львівського університету, брав участь в акціях за викладання українською мовою. Як наслідок – судовий процес, виключення з університету, в’язниця. Повернувшись на волю, завершив навчання в Кракові.

Від початку війни очолив перший курінь Українських січових стрільців. За бій на горі Маківці нагороджений медаллю “За хоробрість”. Після поранення переведений на Волинь. Долучився до відкриття 11 українських шкіл. У квітні 1918 року Українські січові стрільці разом із австрійськими військами прибули до Олександрівська (нині – Запоріжжя). Завдяки їм у місті з’явилися перші українські школи та газета “Січ”.

Один із лідерів Листопадового зриву, Державний секретар військових справ ЗУНР. Головною метою життя бачив творення національної армії, стверджував: “Буде армія – буде державність”. Навесні 1919 року відряджений на мирну конференцію в Парижі. У серпні, повертаючись в Україну, загинув в авіакатастрофі під Ратиборо (Сілезія). Перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Листопадовий зрив

Крім українців, на територію Східної Галичини претендували поляки. На момент розпаду Австро-Угорщини вони намагалися перебрати управління краєм і включити його до складу Польщі. 28 жовтня у Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала організувати у Львові в ніч із 2 на 3 листопада збройний виступ для встановлення влади. Приїзд Комісії був запланований на 1 листопада. Напередодні УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй управління у Галичині та Буковині.

Однак намісник Галичини Карл фон Гуйн категорично відмовився. Тоді на вечірньому засіданні УГВК 31 жовтня було вирішено взяти владу у Львові шляхом збройного повстання. До слова, участь у його підготовці взяла легендарна перша жінка-офіцер, хорунжа та командирка стрілецької чоти Українських січових стрільців Олена Степанів.

Керівники цього виступу спиралися на українців – військовослужбовців австрійських запасних частин, дислокованих у Східній Галичині. Легіон Українських січових стрільців (УСС) у цей час перебував на Буковині. Його вояки виїхали до Львова, але не встигли до початку виступу. 1 листопада о 4-й годині повстанці зайняли львівську ратушу, намісництво, радіо, телеграф і вокзал. Зранку в місті замайоріли синьо-жовті прапори. За кілька наступних днів українці перебрали під контроль Станіславів, Тернопіль, Золочів, Жовкву, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав та інші міста і містечка Східної Галичини й Північної Буковини. Ці події увійшли в історію як Листопадовий зрив або чин.

Галицька армія

Відразу після Листопадового зриву Галичиною (Львовом, Самбором, Дрогобичем тощо) прокотилися польські заколоти. Більшість із них українські частини досить легко припинили. Але у Львові розпочалися вуличні бої. 11 листопада повстанці втратили Перемишль. Поляки встановили контроль над залізницею Перемишль–Львів, якою перекидали підкріплення з центральної Польщі. Відтак чисельність їхніх загонів почала зростати. 21 листопада противник узяв місто. Українці перенесли столицю до Золочева, потім – Тернополя, а в січні 1919-го – у Станіславів. До кінця 1918 року польські війська зайняли 10 із 59 повітів Східної Галичини.

У таких складних умовах українці Галичини і Буковини приступили до розбудови національної держави. 9 листопада 1918 pоку Українська національна рада створила у Львові уряд – Державний секретаріат. Очолив його громадський і політичний діяч, адвокат Кость Левицький. 13 листопада 1918 року УНРада проголосила утворення держави – Західноукраїнської Народної Республіки та прийняла “Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії”. Згодом конституцію доповнили законами про тимчасову адміністрацію, організацію судочинства, державну мову, шкільництво, громадянство, скликання Сейму, земельну реформу. Результатом активної зовнішньо-політичної діяльності ЗУНР стало відкриття посольств і дипломатичних представництв, у тому числі в Австрії, Угорщині, Німеччині, Чехословаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії.

13 листопада було прийнято також закон про організацію війська й оголошено часткову мобілізацію. Уряд приступив до формування Галицької армії (з грудня 1919 року стала називатися Українською галицькою армією). Її основою стали військові частини, які брали участь у Листопадовому зриві та 2 бойові курені Легіону УСС, що прибули з Буковини. До них долучалися робітники, студенти, підрозділи від повітових команд. Українських старшин бракувало, особливо на вищих штабних посадах. Тому приймали офіцерів австро-угорської армії різного етнічного походження, а також із Армії УНР. Зброя була переважно з австрійських арсеналів, згодом – ще й російського виробництва. Влітку 1919-го армія ЗУНР нараховувала 100 тисяч осіб, 160 гармат, 550 кулеметів, 20 літаків. Базою авіації ЗУНР були Броди.

Не плутати: Легіон УСС та Січові стрільці Армії УНР

Легіон Українських січових стрільців (УСС) і Січові стрільці Армії УНР – це різні військові формації; вони існували одночасно і прямо не пов’язані між собою.

Легіон УСС було створено австрійським командуванням із галичан-добровольців у 1914 році. “Усуси” пройшли Першу світову війну у лавах австро-угорської армії. У 1918 році Легіон УСС на чолі з Вільгельмом Габсбургом (Василем Вишиваним) разом із наступаючими австро-угорськими військами звільняв УНР від більшовиків. “Усуси” дійшли до Олександрівська, де зустрілися з запорожцями Петра Болбочана, які наступали на Крим. У жовтні 1918 року УСС перевели до Буковини. Під час створення Галицької армії “усуси” стали її підрозділом. Гімном Українських січових стрільців була пісня “Ой у лузі червона калина…”.

Натомість, київські Січові стрільці з’явилися в листопаді 1917 року як одне з військових формувань Центральної Ради – Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців. Основою цього підрозділу були галичани і буковинці, які раніше служили в австро-угорській армії та потрапили до російського полону. Під час революції 1917 року їм вдалося звільнитися з ув’язнення і прибути до Києва. Дехто з них справді раніше воював в УСС, інші, як от командир Січових стрільців Євген Коновалець, служили в інших формуваннях австро-угорської армії. В подальшому київські січовики воювали в Армії УНР і поповнювали свої лави за рахунок наддніпрянців. У різний час Січові стрільці були загоном, дивізією, корпусом і групою. Свій бойовий шлях ця формація завершила у “трикутнику смерті” на початку грудня 1919 року.

Буковина і Закарпаття

Проблематично було встановити українську владу в інших частинах колишньої Австро-Угорщини – Північній Буковині та на Закарпатті.

Ще 13 жовтня 1918 року буковинські українці на міжпартійній конференції ухвалили рішення про поділ Буковини на українську (північну) та румунську (південну) частини та про об’єднання Північної Буковини зі Східною Галичиною. 25 жовтня було утворено Український крайовий комітет, який 3 листопада організував багатотисячне зібрання у Чернівцях – Буковинське віче. Воно схвалило рішення про входження Буковини до Західноукраїнської Народної Республіки. 6 листопада на тих землях встановлено українську владу. Президентом краю проголошено Омеляна Поповича. Однак уже 11 листопада 1918 року війська Румунії зайняли Чернівці, а згодом окупували всю Північну Буковину.

Закарпаття залишалося у складі Угорщини, доки її приєднали до Чехословаччини, що було закріплено Сен-Жерменською (1919) і Тріанонською (1920) угодами. Адміністративним центром краю стало місто Ужгород (до того – Унґвар).

Відновлення УНР

Після перемоги антигетьманського повстання відбулося відновлення Української Народної Республіки. Верховну владу в ній уособлювала Директорія УНР із 5 осіб: Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський, Андрій Макаренко. Політика Директорії УНР була спрямована на консолідацію українського суспільства. Її лідери намагалися врахувати як вимоги політичних партій, так і громадські очікування. 26 грудня 1918 року Директорія ухвалила Декларацію, якою скасувала гетьманат, оголосила себе тимчасовою верховною владою й оповістила про повернення до земельного та соціального законодавства часів Центральної Ради. Своєрідним компромісом стала політична система УНР, базована на принципі трудових рад, коли у владу могли делегувати виключно “працюючі класи”.

26 грудня 1918 року Директорія утворила уряд – Рад народних міністрів. Очолив її Володимир Чехівський. До складу увійшли представники всіх політичних партій із УНС. Також, не чекаючи відкриття Трудового конгресу України, Директорія затвердила деякі нормативні акти. 1 січня 1919- го ухвалила закони про державну мову та про вищий уряд Української автокефальної (від грецьких “авто” – “сам” та “кефалі” – “голова”) православної церкви, за яким православна церква в Україні мала стати автокефальною. Затверджено закон про встановлення державної української грошової одиниці – гривні, відповідно до якого з ужитку виводились російські гроші, як царські, так і “керенки”. Скасовувалася приватна власність на землю – її оголосили “народним добром”.

Свято об'єднання

Керівництво ЗУНР ініціювало переговори про об’єднання з УНР. Вони розпочалися вже у листопаді 1918 року. Результатом перемовин стало підписання 1 грудня у Фастові Передвступного договору між УНР і ЗУНР. 3 січня 1919 року Українська національна рада у Станіславові ратифікувала цей договір і прийняла ухвалу про наступне об’єднання двох частин України.

18 січня відбулася спільна нарада Директорії і Ради народних міністрів за участі делегації з Галичини, Буковини та Закарпаття. Йшлося про проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР та урочистості з цієї нагоди. Рада міністрів доручила написати сценарій заходів та особисто очолити церемонію міністру народної освіти Іванові Огієнку. Саме він запропонував влаштувати загальнонародне свято в річницю проголошення самостійності УНР.

22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві у святковій атмосфері відбулося проголошення Акта злуки. Будівлі в центральній частині міста прикрашали національні прапори, вхід до майдану оздобили тріумфальною аркою з гербами УНР і ЗУНР. Під музику на центральні вулиці стікалися десятки тисяч мешканців столиці та численні гості. Хор під керівництвом Кирила Стеценка в супроводі оркестру заспівав “Ще не вмерла Україна”. І настав історичний момент – міністр закордонних справ ЗУНР Лонгин Цегельський оголосив грамоту – ухвалу УНРади і передав її голові Директорії Володимиру Винниченку. У відповідь Федір Швець зачитав Універсал:.

“<...> Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка <...>”

Закінчилося свято урочистим молебнем і парадом. З особливим захопленням вітали колони Січових стрільців і полковника Євгена Коновальця.

Трудовий конгрес України

Наступного дня в Києві відкрився Трудовий конгрес України. Почався він із майже одностайного ухвалення Універсалу про об’єднання. За законом “Про форму влади на Україні” від 28 січня 1919 року голова Української національної ради ЗУНР Євген Петрушевич мав увійти до Директорії УНР. ЗУНР отримала нову назву – Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Їй гарантувалася територіальна автономія. Гербом ЗОУНР став тризуб замість лева. Державного секретаря закордонних справ ЗОУНР Лонгина Цегельського призначили першим заступником міністра закордонних справ УНР. Остаточно врегулювати питання, пов’язані зі створенням цілісної держави, повинні були спільні Установчі збори. Однак завершити злуку завадила окупація українських земель польськими та більшовицькими військами.

Над УНР нависла військова загроза з боку Росії. Протягом кількох місяців у “нейтральній зоні” накопичувалися війська та повстанські загони більшовицької орієнтації. Під час антигетьманського повстання вони розпочали наступ на Україну. Для прикриття агресії більшовики діяли від імені створеного ними у Курську Тимчасового робітничо-селянського уряду України. 4 січня 1919 року керівництво більшовицької Росії оголосило про відкриття Українського фронту на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнком. Упродовж грудня 1918–січня 1919-го він захопив Харків, Чернігів, Полтаву, Ніжин і Катеринослав.

Проголосивши на початку січня Україну Соціалістичною Радянською Республікою, більшовики закликали українців об’єднатися з РСФРР і разом “довести” соціалістичну революцію до кінця – націоналізувати підприємства, ліквідувати поміщицьке, куркульське та монастирське землеволодіння.

Обурена діями Росії Директорія надсилала їй численні ноти із закликами вивести війська з УНР. Натомість більшовики заперечували втручання у внутрішні справи України : “Ніякого війська Російської Соціалістичної Радянської Республіки на Україні немає. Військова акція в цей момент проводиться між військом Директорії та військом Українського Радянського Уряду, який є цілком незалежним” . 16 січня 1919 року Директорія оголосила війну більшовицькій Росії.

Для протидії агресії командування Армії УНР створило Лівобережний фронт на чолі з полковником Петром Болбочаном. Сил протистояти ворогові бракувало. Численні повстанські загони, що брали участь в антигетьманському повстанні, відкололися від Директорії і часто повертали зброю проти Армії УНР.

Універсал трудового конгресу

У такій скруті 28 січня 1919 року Трудовий конгрес України ухвалив Універсал. Зазначалося, що вища влада передавалася Директорії, а виконавча – Раді народних міністрів, підзвітній Трудовому конгресові. Місцеве керівництво уособлювали урядові уповноважені комісари, котрі мали діяти під контролем місцевих трудових рад. Також Конгрес висловився проти “робітничої диктатури” і підтримав “демократичний лад”. Він доручив Директорії та Раді народних міністрів здійснити земельну реформу шляхом передачі землі селянам без викупу, а також організувати оборону республіки.

Очевидно, заклик стати на захист країни пролунав запізно, адже більшовики вже захопили значну частину України. Поглибився розкол між українськими політичними партіями. Ліві остаточно вийшли з Директорії, почали шукати порозуміння з більшовиками. Згодом в опозицію перейшли і центристи (УПСР).

У Вінниці

Через воєнну загрозу 28 січня 1919 року розпочалася евакуація урядових установ із Києва. 2 лютого Директорія переїхала до Вінниці. Там були ухвалені закони про Статут Всеукраїнського союзу земств (Народних рад), порядок внесення й затвердження законів в УНР, постанови про заснування при Директорії фонду для грошових допомог. У Вінниці сформували також новий уряд Сергія Остапенка – прихильника орієнтації на Антанту. Вперше до виконавчого органу не увійшли УПСР та УСДРП. Він складався лише з соціалістів-федералістів, народних республіканців і самостійників.

Червоний терор

Після триденних боїв 5 лютого 1919 року частини Армії УНР залишили Київ. Місто зайняли більшовики. Щоб утримати владу вони негайно вдалися до червоного терору. Для впровадження цієї політики було створено спеціальний орган – Всеукраїнську надзвичайну (російською – чрезвычайную) комісію (ВУЧК). Вона мала реалізовувати в Україні сумнозвісну постанову Ради народних комісарів від 5 вересня 1918 року “Про червоний терор”: “...Забезпечення тилу шляхом терору є прямою необхідністю… Слід убезпечити радянську республіку від класових ворогів через ізоляцію їх в концентраційних таборах… Підлягають розстрілу всі особи, причетні до білогвардійських організацій і заколотів”. Розправи набули небаченої масовості, стали головним засобом державної політики.

Плани Антанти

Міжнародна ситуація навколо Директорії була вкрай складною. Задекларований 26 грудня 1918 року “мир з усіма народами” не відповідав дійсності. З перших днів об’єднана УНР змушена була воювати з Польщею, більшовиками, російським білим рухом і повстанськими отаманами. Антанта, яка підтримувала білих і поляків, у ставленні до Директорії зважала на її спроможність чинити опір більшовикам та йти на поступки Польщі й Збройним силам Півдня Росії (ЗСПР). Командувач ЗСПР Антон Денікін виступав за “єдину і неподільну” Росію та не визнавав української державності.

Попри те, що Антанта тісно співпрацювала з Денікіним, Директорія не полишала надії налагодити співпрацю з нею. Французи вимагали усунути лівих представників Директорії від керівних посад. Директорія поступилася. Замість Володимира Винниченка її очолив Симон Петлюра. Однак, коли Антанта зажадала, щоб і Петлюра залишив Директорію, переговори зайшли в глухий кут.

Історія танків

Оскільки майже все матеріально-технічне оснащення ЗСПР трималося на поставках Антанти, то на озброєнні у білих були й британські танки серії Mark V (Mk V). Саме ці “залізні монстри”, яких у світі лишилося кілька оригінальних екземплярів, нині експонуються на площах Луганська (2 танки) та Харкова (1 танк).

Вони активно застосовувалися в боях, у тому числі й проти українців. Уцілілі після революції танки захопили більшовики, назвавши їх “Рікардо”. Окрім прямого призначення, унікальну техніку використовували також на будівництві мостів, у сільському господарстві, під час саперних робіт. Пізніше зняті з озброєння “Рікардо” передали містам для експонування.

Більшовицький наступ

Наприкінці лютого–початку березня 1919 року більшовики розгорнули наступ на Правобережжі одразу в кількох напрямах: на Поліссі, щоб відрізати сили УНР від Галицької армії; на Одесу та з Києва на Вінницю. Поразки Армії УНР на фронті викликали гостру критику дій державного керівництва. Петлюра був змушений реорганізувати структуру вищого командування. 24 лютого впроваджено посаду Наказного отамана, який мав здійснювати керівництво Армією УНР. Ним став Олександр Греков.

На початку березня 1919 року Директорія переїхала з Вінниці до Жмеринки, а згодом – до Проскурова (нині – Хмельницький) та Рівного. Відступала й армія. Наприкінці лютого Січові стрільці зазнали поразки під Козятином і відійшли до Проскурова. На бік червоних перекинувся отаман Матвій Григор’єв, що полегшило їм захоплення чорноморського узбережжя та вигнання військ Антанти з Одеси. Контрнаступ Армії УНР у другій половині березня лише ненадовго поліпшив ситуацію. У квітні Червона армія вийшла до Дністра та роз’єднала сили УНР. Вояки Запорізького корпусу були змушені відступити в Румунію. Звідти їх без зброї і спорядження переправили до Галичини. У квітні Армія УНР контролювала лише Волинь, а в Галичині трималася влада ЗОУНР.

Симон Петлюра (1879-1926)

Народився 10 травня 1879 року в Полтаві. Навчався в духовній семінарії, звідки був виключений за участь у таємному українському гуртку. Активний учасник громадського та політичного життя, учителював на Кубані, займався видавничою справою у Львові, працював бухгалтером у Москві. Від початку Лютневої революції став одним із національних лідерів, будівничим українського війська. На першому Всеукраїнському військовому з’їзді обраний головою Українського генерального військового комітету. З формуванням Генерального Секретаріату обійняв пост Генерального секретаря військових справ. Один із ініціаторів українізації війська. Під час першої російсько-української війни сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, з яким брав участь у захисті Києва від червоних.

Увійшов до Директорії УНР, а з 11 лютого 1919 року її голова. Лідер держави у найдраматичніший період її існування, очолював збройну боротьбу Армії УНР проти червоної та білої Росії. Після завершення Української революції Симон Петлюра з урядом перебував у Тарнові, Варшаві. З 1923-го оселився у Парижі, де керував урядом УНР в екзилі. Заснував тижневик “Тризуб”. 25 травня 1926 року вбитий більшовицьким агентом. Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі

У Рівному

У перші дні квітня 1919 року в Рівному Головний отаман сповістив про реорганізацію влади. 9 квітня відправили у відставку Раду народних міністрів Сергія Остапенка та сформували новий уряд на чолі із Борисом Мартосом із представників УСДРП, УПСР і ЗОУНР.

Рада видала програмну декларацію із заявою про прихід до влади соціалістів, зміну внутрішнього та зовнішнього курсу УНР. Щодо внутрішньої політики зазначалося про “зміцнення демократичного ладу” через “організацію робітничо-селянських трудових рад”. Зовнішньою воєнно-політичною загрозою визнавалися як більшовицька Росія, так і Польща. До українського народу звернулися із закликом стати на захист держави, оскільки УНР відмовилася від допомоги чужої військової сили.

9 травня 1919-го головою Директорії став Симон Петлюра. Відтоді він, також головнокомандувач армії УНР, став одноосібним лідером Української революції.

Зміни урядового курсу не влаштовували багатьох політиків і військових. Ще раніше, 29 квітня, за підтримки партій соціалістів-самостійників та народних республіканців командувач Північної групи Армії УНР Володимир Оскілко підняв заколот проти Директорії. Петлюру від арешту змовниками врятувало тільки те, що він не перебував у Рівному. Січові стрільці залишилися вірними уряду та вже 30 квітня придушили заколот.

Західний фронт

У лютому 1919 pоку, врахувавши досвід попередніх боїв із поляками, Начальна команда Галицької армії розробила план нового наступу. Передбачалося повне оточення Львова через відновлення контролю над залізничною колією на відрізку Городок–Судова Вишня. Операція розвивалась успішно. 20 лютого українські війська повністю перервали зв’язок між Львовом і Перемишлем. Проте подальший наступ загальмувала посередницька місія Антанти, яка висунула ультиматум – припинити бойові дії, укласти українсько-польське перемир’я та передати суперечливі питання на розгляд Паризької мирної конференції. Зважаючи на неприйнятність вимог, українські війська невдовзі поновили наступ. Проте перемир’я дало змогу полякам перекинути свіжі сили і 12 березня розблокувати Львів.

У квітні 1919 року співвідношення військових сил кардинально змінилося через те, що з Франції до Польщі прибула 80-тисячна армія генерала Юзефа Галлера. Поляки перейшли в наступ і в травні відкинули Галицьку армію на схід. Командування віддало наказ зосередитися в трикутнику між річками Збруч і Дністер та залізничною колією біля Гусятина, Чорткова, Товстого, Заліщиків. На певний час вдалося відірватися від польських дивізій, перепочити, реорганізувати армію та поповнити її зброєю.

У травні 1919 року українці опинилися в надзвичайн скрутному становищі. Більшовики зайняли центральну Волинь. 5 травня владні структури УНР із Рівного перемістилися до Радивилова та Тернополя. УНР, як і ЗОУНР, втратил майже всю територію, ситуація наближалася до катастрофи. Поляки захопили Тернопіль, більшовики – Волочиськ. Дві українські армії були затиснені з усіх сторін до Збруча. Їх розділяла смуга 10–20 кілометрів.

Реорганізація армії УНР

Попри безперервні бої, Петлюра видав наказ про реорганізацію Армії УНР. На початку червня військо складалося з 11 невеликих дивізій, які планувалося поповнювати через мобілізацію на відвойованих територіях. До кожної з дивізій входили 3 піші та 1 гарматний полки, 3 кінні сотні та технічні підрозділи. Основною тактичною одиницею став полк.

1 червня 1919 року 15-тисячна Армія УНР перейшла в наступ на Поділлі. 3 червня 3-тя дивізія Удовиченка звільнила Кам’янець-Подільський, 6 червня 7-ма Запорізька дивізія зайняла Проскурів, 8 червня 9-та Залізнична дивізія вигнала більшовиків зі Старокостянтинова. Таким чином, на середину червня від Червоної армії звільнили південно-західне Поділля. Обстановка поволі стабілізувалася, хоча напруга не спадала.

Чортківська офензива

7 червня 1919 року Галицька армія почала успішну наступальну операцію, відому як Чортківська офензива. 25-тисячне українське військо змусило відступати по всій лінії фронту більш ніж 100-тисячну польську армію.

Унаслідок операції 8 червня було звільнено Чортків, 15 червня – Тернопіль, 21 червня взято ключовий пункт оборони поляків Бережани, Галицька армія вийшла на лінію Броди–Перемишляни–Букачівці. Успіхи галичан викликали ентузіазм українського населення, насамперед селянства. Але через брак джерел постачання зброї з 90 тисяч добровольців до війська змогли прийняти тільки 15 тисяч. Решту розпустили по домівках.

28 червня польська армія перейшла в наступ і зламала український фронт біля Янчина. 16–18 липня за наказом Євгена Петрушевича корпуси Галицької армії переправилися через Збруч і приєдналися до Армії УНР на Поділлі. Щодо Східної Галичини, то її повністю окупувала Польща. Українських патріотів там жорстоко переслідували, тисячі було кинуто до в’язниць і концтаборів.

У Кам'янці-Подільському

6 червня Директорія перемістилася до Кам’янця-Подільського. Це місто було тимчасовою столицею УНР до листопада 1919 року. З 25 червня в цьому місті запрацювали всі міністерства УНР. Зусилля спрямували на нормалізацію соціально-економічного становища: видано закони про відновлення фінансової і податкової систем, промислових підприємств, розпочато земельну реформу.

Диктатор ЗОУНР Петрушевич висунув Директорії вимоги для об’єднання військових зусиль: поновлення демократичного курсу та відставка уряду Бориса Мартоса. Голова Директорії їх прийняв.

Об'єднання Армії УНР і Галицької армії

16 липня 1919 року Галицька армія перейшла за Збруч, а державні служби ЗОУНР перебралися до Кам’янця-Подільського. Армія УНР складалася тоді з Корпусу Січових стрільців (Євген Коновалець), Запорізького корпусу Володимира Сальського, Волинської групи Всеволода Петріва, Стрілецької дивізії Олександра Удовиченка, Повстанської (Київської) групи Юрія Тютюнника.

Об’єднання двох армій посилило боєздатність України. Разом вони стабілізували антибільшовицький фронт. Із кінця липня перейшли до наступу, витісняючи Червону армію з Поділля, Волині та Київщини. Зокрема, в боях із більшовиками на залізничній станції Вапнярка (тепер Вінницька область) відзначилася 3-тя Стрілецька дивізія Армії УНР під командуванням полковника Олександра Удовиченка. За виявлений героїзм дивізія одержала почесне найменування “Залізна”.

Наказом 30 липня в армії запровадили нашивки: тканинні тризуби на лівому рукаві. Колір тризуба вказував рід військ. Наприклад, блакитний означав, що військовослужбовець належить до піхоти. Це мало відрізняти українських вояків від їхніх ворогів.

Євген Коновалець (1891-1938)

Народився 14 червня 1891 року в селі Зашкові біля Львова. Походив із польсько-української родини. Зі студентських років відзначався активною громадсько-політичною позицією. З початком Першої світової війни мобілізований до австро-угорської армії. Під час боїв за гору Маківку влітку 1915-го потрапив до російського полону, де провів 2 роки. У 1917-му – один із організаторів формації Січових стрільців. У 1918–1919 роках командував дивізією, корпусом і групою Січових стрільців під час боїв із більшовиками та денікінцями.

Підрозділ став свого роду гвардією УНР, здобувши славу в боях за українську державність. При цьому Євген Коновалець не був професійним військовим. Його успіх пов’язують із вдалою моделлю командування, коли основні рішення приймали кадрові офіцери – начальники штабів, оперативних відділів.

Після Української революції не втратив віру в справу, якій присвятив усе життя. Від 1920-го – в еміграції. Із колишніх офіцерів УНР і Галицької армії сформував підпільну Українську військову організацію (УВО). У 1929 році став головою Організації українських націоналістів (ОУН), яка мала на меті відновлення незалежності України.

Налагодив зв’язки з урядовими колами та спецслужбами Литви, Німеччини, Іспанії, Франції, Великої Британії та Японії. Не сприймав комуністичну та націонал-соціалістичну ідеології. Загинув 23 травня 1938-го у Роттердамі (Нідерланди) від рук радянського агента Павла Судоплатова.

Для координації дій Армії УНР та Галицької 11 серпня 1919 року створено Штаб Головного отамана – орган вищого військового керівництва. Наступного дня Штаб видав наказ про загальний наступ на Правобережжі. Формально під командування Штабу підпадали також і загони отаманів Струка (Чорнобильщина), Соколовського (Радомишль), Мордалевича (Фастівщина), Зеленого (Трипілля), Чучупаки (Звенигородщина), Клименка (Уманщина), Заболотного (Балта), Волинця (Гайсин), Шепеля (Літинщина). Але 15-тисячна сила повстанців не виконувала його наказів.

Для забезпечення на звільнених територіях демократичного курсу 12 серпня Рада народних міністрів ухвалила декларацію про подальшу політику УНР. Вона передбачала відмову від “трудового принципу”. Зміни, що торкнулися уряду, не були такими радикальними, як того вимагав Євген Петрушевич. Замість Бориса Мартоса прем’єр-міністром став Ісаак Мазепа – представник УСДРП. Посаду Наказного отамана скасували. Командувачем Армії УНР призначили Василя Тютюнника.

Похід на Київ-Одесу

Лідери УНР і ЗОУНР по-різному бачили тактику військової операції. Петрушевич наполягав передусім на прориві до Одеси, щоб через морський порт мати сполучення з державами Антанти незалежно від Польщі та Румунії. Натомість Петлюра вважав першочерговим звільнення української столиці та заволодіння Наддніпрянщиною, багатою на продовольчі ресурси, яких так потребувало військо. План операції, що затвердили, поєднав обидві цілі та передбачив наступ у двох напрямах одночасно. Спільні бойові дії стали відомі як похід на Київ–Одесу. Для реалізації операції створили 3 змішані (галицько-наддніпрянські) групи:

• західну – вирушала на Шепетівку, Житомир і Коростень;

• середню – рухалася в напрямі Козятина, Фастова та Києва;

• східну, що мала виступити на Бірзулу (тепер – Подільськ) та Одесу.

На середину серпня Армія УНР налічувала 11 тисяч багнетів і 1,7 тисячі шабель, а Галицька армія – 17,5 тисяч багнетів і 220 шабель. Червона армія володіла орієнтовно 25 тисячами багнетів.

У боях 24–25 серпня противника було вибито з Фастова та Білої Церкви. Більшовики розпочали евакуацію установ із Києва. 30 серпня частини Галицької армії та Запорізького корпусу, прорвавши лінію Боярка–Білогородка, увійшли в столицю. 31 серпня кияни побачили синьо-жовтий прапор над Міською думою. Запорожці отримали наказ зайняти мости та перейти на лівий берег. Однак виконання наказу забарилося, оскільки на допомогу не підійшла повстанська дивізія Зеленого.

Одночасно з лівого берега до міста зайшли білогвардійці. Поряд із українським прапором з’явився російський триколор. Вояки Запорізького корпусу скинули його. Здійнялася стрілянина. Після кількагодинних вуличних боїв між білогвардійцями та вояками Армії УНР розпочалися переговори. Українці пішли на поступки та відступили на лінію Гнатівка–Васильків–Германівка.

Поволі просувалася і східна група. Війська Юрія Тютюнника 21 серпня опанували район Умані–Христинівки. До них приєдналися повстанські загони. Внаслідок руху українських і денікінських військ більшовицьке угруповання під Одесою виявилося відрізаним від основних сил. Радянські війська щосили намагалися вирватися з пастки, атакували українські позиції. Особливо запеклі бої точилися за Вапнярку, Крижопіль, Кодиму.

Проти білогвардійців

Тим часом ЗСПР готувалися до переможного походу на Москву. Поки Червона армія на півдні вела бої проти українських вояків, вони висадили десант на чорноморському узбережжі й зайняли Миколаїв, Херсон та Одесу. До початку вересня 1919 року білі зайняли Лівобережну, Південну та частину Правобережної України.

Уряд УНР намагався порозумітися з Денікіним. Українську армію та білих хоч і об’єднувала війна з більшовиками, але були нездоланні чинники – орієнтація білогвардійців на “єдину Росію” і несприйняття української визвольної боротьби.

У вересні спроби Директорії дійти згоди з Денікіним зайшли в глухий кут. Представники ЗОУНР і більшість воєначальників Армії УНР прагнули за будь-яку ціну уникнути зіткнень. Натомість Денікін віддав наказ розпочати бойові дії проти українців. 20 вересня Директорія оголосила війну Збройним силам Півдня Росії. На боці Армії УНР виступив Нестор Махно.

27 вересня під Перегонівкою відбулася кривава битва між махновцями та білими, внаслідок якої повстанці, завдаючи великих втрат ворогу, прорвали оточення та вийшли на річку Синюху. Наступного дня Нестор Махно вирішив прориватися на Катеринославщину – до головної бази.

На Одеському напрямі білогвардійські дивізії 7 жовтня захопили Бершадь, 9 жовтня – Теплик. Не зважаючи на те, що боєздатність українських військ різко впала через поширення страшної епідемії тифу та масове дезертирство, війська УНР відбили Тростянець, Яланець, Війтівку, Теплик, Попелюхи, Чечельник, Ольгопіль і Кодиму.

Після 20 жовтня 1919 року Армію УНР на всіх напрямах переслідували невдачі. Вона була виснажена важкими та тривалими боями. Чотири дивізії Запорізької і Київської груп опинилися відрізаними від решти. Щоб врятуватися від повної катастрофи, Михайло Омелянович-Павленко взяв на себе командування операцією, яка давала змогу прорватися на північ. 23 жовтня, поки одна дивізія стримувала наступ ворога, інші здобули Вапнярку. 25 жовтня був звільнений і Тульчин, а 28-го – Брацлав. На жаль, перемоги були тимчасовими – наприкінці жовтня українці залишили ці міста. Армія УНР відступала по всьому фронту.

11 листопада білі захопили Жмеринку та Могилів-Подільський. Доля оточеної і небоєздатної Галицької армії була вирішена. 17 листопада галицька делегація підписала угоду з представниками білогвардійського командування – галичани у повному складі перейшли на бік Збройних сил Півдня Росії. Білі, щоправда, гарантували не використовувати Галицьку армію проти Армії УНР.

На середину листопада бойові дії точилися на лінії Проскурів–Жмеринка. 16-го числа польські війська втупили до Кам’янця-Подільського. 22 листопада білогвардійці увійшли до Проскурова, а 28-го – Старокостянтинова.

“Громадянський мир” на захоплених територіях денікінська влада встановлювала зовсім не мирними методами. Наприклад, у Юзівці (нині – Донецьк) за підозрою в співпраці з більшовиками привселюдно повісили робітників, в Одесі та Катеринославі розстріляли по 3 тисячі осіб, у Харкові – 2 тисячі.

Восени на окупованих білими територіях, попри жорстокі репресії, прокотився масовий антиденікінський рух. У ньому брали участь працівники тютюнової, шкіряної, харчової, металообробної галузей промисловості, гірники Донбасу. У жовтні страйкували шахтарі, робітники Харківського паровозобудівного заводу, портів Севастополя, тютюнової фабрики Феодосії. У Горлівсько-Щербинівському районі Донбасу відбулося збройне повстання. Проте найбільшу небезпеку Збройним силам Півдня Росії становили загони Нестора Махна.

"Трикутник смерті"

На початку грудня Армія УНР опинилася у безвиході: з північного сходу стояли більшовики, на півдні – денікінці, на північному заході – поляки. Вся армія в районі Любара–Чорториї–Мирополя виявилася затиснутою у “трикутнику смерті”. Кілька українських частин перейшли на бік більшовиків.

У ніч на 6 грудня Головний отаман вирушив із делегацією до Польщі для обговорення з Пілсудським спільних планів боротьби з більшовиками. Паралельно нарада у Чорториї ухвалила рішення перейти до партизанських методів. Замість хворого на тиф Василя Тютюнника, командувачем армії призначено Михайла Омеляновича-Павленка. До участі у партизанському рейді денікінським тилом зголосилися майже 5 тисяч старшин і вояків. Ті, хто не пристав до Омеляновича-Павленка, були інтерновані поляками. Зокрема, вони роззброїли більшість вояків Корпусу Січових стрільців разом із командиром Євгеном Коновальцем. Їх утримували в Луцьку. Багато хто помер там від тифу.

Перший Зимовий похід

6 грудня 1919 року Армія УНР вирушила в рейд, що тривав 5 місяців, і дістав назву Першого Зимового походу.

Українські війська успішно діяли в денікінському тилу до початку лютого 1920 року. Тим часом, розбиті білогвардійські війська після невдалого походу на Москву відступали у південному напрямі. Червона армія наблизилася до повстанських сил Омеляновича-Павленка. У лютому Армія УНР, рухаючись між фронтами, вийшла в тил червоних. Узимку 1919–1920 років більшовики захопили Харків, Полтаву, Київ, Катеринослав, Вінницю, Олександрівськ, Єлисаветград, Миколаїв, Херсон, Одесу.

Із боями Армія УНР пройшла Поділля і Київщину. Знищуючи більшовицькі дрібні відділи та місцеві органи влади, 11 лютого біля села Медведівки всі загони Армії УНР об’єдналися. По кризі вони перетнули Дніпро та вийшли до околиць Кременчука. Червоні звідусіль стягували сили, аби не пустити українців далі. В цей час до Армії УНР із Польщі прибув посланець від українського уряду. Він сповістив про домовленості щодо допомоги поляків. Це змусило вояків покинути лівий берег і повернутися до Південного Бугу – поближче до польсько-радянського фронту. 19 березня 1920 року українці встановили синьо-жовтий прапор над Уманню. У квітні Армія УНР звільнила Малу Виску, Бобринець, Вознесенськ.

Варшавський договір

21 квітня 1920 року українці та поляки підписали Варшавський договір. Відповідно до нього:

• польський уряд визнав незалежність УНР на чолі з головою Директорії Симоном Петлюрою – носієм верховної влади;

• до Польщі відходили Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина та Підляшшя;

• обидві сторони зобов’язувалися не укладати міжнародних угод, небезпечних для будь-якої із них;

• національно-культурні права мали забезпечуватися громадянам української і польської національностей на теренах обох держав.

24 квітня 1920 року УНР і Польща схвалили військову конвенцію, що була частиною Варшавської угоди. Армія УНР повинна була наступати на Україну разом із польським військом під загальним командуванням поляків. Ті зобов’язалися брати участь у операціях лише до Дніпра. Економічне життя України також переходило під контроль Польщі. Впроваджувалася спільна валюта. Договір спричинив невдоволення. Його підписання призвело до урядової кризи в Україні. Пішов у відставку уряд Ісаака Мазепи. На чолі нового став соціаліст-федераліст В’ячеслав Прокопович. Категорично протестували проти угоди і представники ЗУНР.

Поки сторони вели перемовини, що передували підписанню угоди, а Армія УНР перебувала у Зимовому поході, українсько-польське порозуміння почало приносити перші плоди. На підконтрольній полякам території почали формуватися військові частини з полонених та інтернованих українців. Зокрема, створено 6-ту Січову дивізію під командуванням Марка Безручка, а також відновлено 3-тю Залізну дивізію Олександра Удовиченка.

Завершення Зимового походу

Вже наступного дня після підписання Варшавської угоди об’єднані польсько-українські війська виступили на Київ. Армія Зимового походу рухалася у більшовицькому тилу назустріч польським військам.

6 травня 1920 року поляки увійшли до Києва. Відбувся парад. Цього дня завершився героїчний Перший Зимовий похід. Три збірні стрілецькі дивізії (Запорізька, Волинська, Київська), Галицька кінна бригада та 3-й Окремий кінний полк під загальним командуванням Михайла Омеляновича-Павленка прорвали більшовицький фронт і в районі Ямполя вийшли до позиції 3-ї Залізної дивізії, яка наступала разом із поляками.

За 5 місяців походу армія здійснила понад 50 успішних боїв. Маршрут пролягав територією сучасних Житомирської, Київської, Черкаської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Вінницької областей. Цей Зимовий похід врятував українську армію від загибелі.

Кульмінація радянсько-польської війни

На початку червня 1920 року Червона армія розпочала наступ на польські війська, що перебували в Україні. Основний удар завдавала 1-ша Кінна армія Семена Будьонного, яка рушила на Житомир і Козятин. Поляки залишили Київ і відступили аж до Рівного. Армія УНР тримала фронт до 12 червня.

Після прориву більшовиків під Баром польські війська разом із Армією УНР відійшли за Збруч. 14 липня вони закріпилися на західному березі, де 2 тижні тримали оборону. Важкий бій відбувся 25 липня під Сидоровом над Збручем. Тоді українська кіннота розбила більшовицькі. Але сили Будьонного стрімко наближалася до Львова. Армія УНР відступила на правий берег Дністра та зайняла оборону.

Головні події розгорталися під Варшавою. В середині серпня радянські війська під командуванням Михайла Тухачевського впритул наблизилися до польської столиці. Ситуація була критичною і здавалося, що Польща перебуває на межі розгрому. Однак трапилося “Диво на Віслі”. Фланговим ударом поляки розгромили більшовиків під столицею і відкинули їх на схід. Боєздатними залишалися ще радянські війська, які вели бої під Львовом. Червоні на підкріплення розбитих частин під Варшавою відправили 1-шу Кінну армію Будьонного. Однак вона не дісталася до пункту призначення, бо під мурами міста Замостя їх стримувала 6-та Січова дивізія Марка Безручка.

До активних дій перейшла й Армія УНР. 14 вересня вона розпочала форсувати Дністер. Наступ просувався успішно. За 4 дні армія пройшла майже 110 кілометрів. І все це у безперервних боях! Зазнавши мінімальних утрат, розгромили 3 полки радянської піхоти. У жовтні радянсько-польський фронт повернувся на позиції до квітневого наступу Пілсудського на Київ.

Ризький договір

Армія УНР знову вийшла на Поділля та повернула собі Кам’янець-Подільський. Однак подальше просування на схід зупинилося через польсько-радянське перемир’я 12 жовтня 1920 року. Фактично це означало вихід Польщі з війни. До того ж поляки зобов’язалися не підтримувати Армію УНР. Відтак українські війська й уряд залишилися сам на сам проти могутнього ворога. Хоча Польща неофіційно допомагала УНР, все ж сили були занадто нерівними.

На початок листопада 1920-го Армія УНР займала фронт від Могилева-Подільського до Літина (120 кілометрів). Аби відкинути противника за Південний Буг, на 11 листопада було заплановано загальний наступ по всьому фронту. Ці плани зірвав наступ ворога 10 листопада. Після виснажливих боїв 20 листопада Армія УНР втратила контроль над територією та відійшла на західний берег Збруча, який уже вважався польським кордоном. У Польщі українських вояків роззброїли і розмістили у таборах для інтернованих. Так завершилася боротьба регулярних збройних сил за волю України.

18 березня 1921 року радянська та польська делегації підписали Ризький мир. Договір санкціонував поділ України між Польщею та радянськими республіками.

Останні закони

Незважаючи на активні бойові дії, органи влади УНР продовжували нормотворчість. Ще в червні ухвалено закон про цивільних прифронтових комісарів уряду УНР, що мали опікуватися відновленням влади УНР на звільнених теренах. Також протягом усього 1920 року тривала розробка Конституції УНР і законів, які мали б регулювати питання державної влади.

В останні дні УНР Симон Петлюра затвердив закони “Про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці” (Конституція УНР) і “Про Державну народну Раду в Українській Народній Республіці”. Державна народна Рада як законодавчий орган мала виконувати такі функції: контроль за діяльністю уряду, підготовка бюджету, затвердження міжнародних переговорів. Оскільки в листопаді 1920 року УНР повністю втратила контроль над територією, ці закони так і лишилися на папері.

Підготовка до повстання

Разом із тим боротьба українців не припинялася. Навпаки на зламі 1920–1921 років антибільшовицький рух посилився. Уряд УНР розглядав його як дієвий інструмент для вигнання більшовиків із України. Загони діяли в усіх регіонах. За ініціативи Симона Петлюри в лютому–березні 1921- го в Тарнові (Польща), де розмістилися керівні органи УНР, розпочав роботу Партизансько-повстанський штаб (ППШ). Він мав підготувати загальний виступ під керівництвом генерала Юрія Тютюнника. Українським військовим вдалося покинути табори для інтернованих. Представники повстанських організацій і зв’язківці від партизанських загонів отримували агітаційну літературу, інструкції й кошти.

У Києві для повалення більшовицького режиму і відновлення УНР 18 березня студенти, вчителі, державні службовці та військові створили Центральний український повстанський комітет (ЦУПКОМ) на чолі з Іваном Чепілком. На території Румунії, з дозволу румунської влади, запрацював штаб повстанської групи Андрія Гулого-Гуленка.

Другий Зимовий похід

У червні ППШ перебрався до передмістя Львова. Планувалося розгорнути активне повстання у серпні після жнив. За задумом, на територію Житомирщини, через тодішній кордон, мала переправитися Волинська група Юрія Тютюнника (вона дістала назву Українська Повстанча Армія) із завданням звільнити Київ. Із території Польщі вглиб України мала вийти Подільська група Михайла Палія-Сидорянського, а з Румунії – Бессарабська Андрія Гулого-Гуленка. Великі сподівання покладалися на те, що до загонів приєднається чимало невдоволених більшовицьким режимом. Мала б утворитися потужна сила, яка вижене червоних із території УНР.

Із різних причин дата початку походу в Україну переносилася. Учасників операції зібрали тільки в жовтні 1921 року. 17 жовтня Петлюра видав наказ рушити до України. Подільська група перетнула кордон 25 жовтня. Пройшовши понад 1,5 тисяч кілометрів, вона розгромила кілька червоних кавалерійських частин, дійшла до Бородянки на Київщині. Однак не зустріла Української Повстанчої Армії і 29 листопада повернула до Польщі.

Українська Повстанча Армія виступила 4 листопада. Ліквідувавши низку невеликих більшовицьких загонів, на якийсь час здобула місто Коростень. Але 17 листопада під Малими Міньками біля Базару на Житомирщині її розбила кіннота Котовського. У бою загинуло понад 200 українських вояків, ще 361 полоненого більшовики розстріляли 21 листопада, 60 – відправили на допити в Київ. Тільки невелика група уникнула розгрому та 20 листопада повернулася до Польщі.

Останньою в похід вирушила Бессарабська група. Переправившись через Дністер 19 листопада, вона зайняла кілька прикордонних сіл і навіть частину Тирасполя. Проте не дочекавшись інших повстанських відділів, відступила до Румунії.

Повстанська боротьба

Другий Зимовий похід став завершальною сторінкою Української революції. Після нього поступово згасав повстанський рух. Одним із найгероїчніших його проявів була Холодноярська республіка, що діяла на Черкащині в 1919–1922 роках. До 1920-го її отаманом був Василь Чучупак. Після його загибелі повстанці не склали зброю, а розширили вплив на навколишні території. Проіснувала республіка до 1922 року. Тоді чекісти, інспірувавши з’їзд отаманів у Звенигородці для вирішення остаточного плану дій, заманили їх у пастку. 9 лютого 1923 року засуджені до розстрілу отамани підняли в Лук’янівській в’язниці Києва повстання, яке було придушене.

До середини 1920-х у більшості регіонів України продовжували діяти загони. Зокрема, старшини Армії УНР, котрі залишилися на Житомирщині після Другого Зимового походу, створили Волинську повстанчу армію. Вона проіснувала до кінця 1922 року.

Також серед найвідоміших отаманів можна згадати Якова Гальчевського-Орла (Поділля), Івана Трейка (Київщина), Семена Заболотного (Поділля, Одещина), братів Вовків (Полтавщина), Ващенка (Сумщина). Але в умовах голоду 1921–1923 років, а згодом завдяки поступкам нової економічної політики виступи поступово стихали. Деякі з повстанців як Степан Блажевський, Лука Клітка, продовжили збройну боротьбу до початку 1930-х років.

Культурне піднесення

Українська революція створила сприятливі обставини для розвитку освіти, мистецтва, духовності. Вже навесні 1917 року Центральна Рада підняла питання заснування українських шкіл. Державних фінансів на цю справу не було, тому сподівалися на кошти місцевого самоврядування, громадських організацій, вчительських спілок, Товариства шкільної освіти, кооперативів. Наприклад, у Харкові першу українську гімназію відкрито у вересні 1917-го аж ніяк не державним коштом, а зусиллями “Просвіти”. Процес активізувався після створення Генерального секретарства в справах освіти. Відомство зайнялося розробленням плану українізації школи, укладанням навчальних програм, підготовкою підручників, облаштуванням приміщень. Велика заслуга у цій царині належить Софії Русовій.

Софія Русоова (1856-1940)

Народилася 18 лютого 1856 року на Чернігівщині в аристократичній родині шведа і француженки. Зі смертю батьків дітям довелося дуже сутужно. Тож Софія у 15 років із сестрою Марією вирішили відкрити дитячий садок у Києві (перший в Україні).

Займалася активною громадською та видавничою діяльністю: засновниця першої громадської бібліотеки в Чернігові, педагогічного журналу “Світло”, видавець “Українського букваря”. Її кредо у вихованні: “Нація народжується біля дитячої колиски. Лише на рідному ґрунті, серед рідного слова, пісні здатна вирости національно свідома дитина”.

Події Лютневої революції зустріла в Києві. Від просвітницьких організацій її обрали до Центральної Ради. Очолила відділ дошкільної і позашкільної освіти Генерального секретарства освіти. Брала участь в освітянських з’їздах, очолювала Всеукраїнську вчительську спілку. На початку 1919 року з українським урядом евакуйована до Кам’янця-Подільського. Останні роки української державності працювала в Червоному Хресті, рятуючи українських вояків, які перебували у полоні. У грудні 1921 року 65-річна Софія Федорівна емігрувала до Праги, де померла 5 лютого 1940 року. Там і похована.

Освіта в 1918 році

Вже в 1918 році в Україні діяли близько 5,5 тисяч початкових шкіл, 100 українських гімназій, педагогічні, технічні, медичні училища, агрономічні школи. 7 листопада 1917 року відкрилася Педагогічна академія, що займалася підготовкою учительських кадрів для нових українських шкіл.

За гетьманату українізація шкільництва тривала. Окремим законом Павло Скоропадський увів у російських навчальних закладах як обов'язкові предмети українську мову і літературу, історію й географію України. В усіх державних установах і військових частинах створили курси українознавства. У листопаді 1918-го в Україні діяло 150 українських гімназій, для яких видруковано кілька мільйонів підручників.

“Просвіта”

Освітні новації не мали б успіху, якби влада не спиралася на громадський сектор. Наприклад, Всеукраїнську вчительську спілку, яка брала участь у відстоюванні прав учителів, вимагала відкриття шкіл, дитсадків рідною мовою, збільшення заробітної плати. Утворивши структури на місцях, займалася заснуванням бібліотек, музеїв, учительських домів, де проводилися лекції, бесіди, курси. Влаштовували “довідкові бюро” для консультацій з питань навчання та виховання. Спілка оплачувала вчителям курси і відрядження на з’їзди.

На окрему увагу заслуговує культурно-просвітницька благодійна організація “Просвіта” – центр національного культурного життя. За участі громадських діячів, письменників, композиторів, акторів активно налагоджувала видавничу справу та розповсюдження книг, газет, часописів. Завдяки просвітянським бібліотекам, драматичним гурткам, хоровим колективам, лекторіям містяни й селяни дізнавалися про історичне минуле народу, святкували ювілеї Івана Котляревського та Тараса Шевченка.

Український селянський університет

На Полтавщині “Просвіта” навесні 1918 року разом із Полтавською спілкою споживчих товариств (була її головним спонсором для реалізації усіляких проектів) започаткувала випуск “Українського селянського університету”. Це була серія популярних брошур із різноманітних галузей: сільське господарство, історія України, культура, географія, народознавство. Великим успіхом серед селян користувалися просвітянські лекції-концерти, спектаклі, колективні читання, навіть медичні виставки.

Завдяки народній популярності число товариств стрімко зростало: на початку осені 1917 року в Україні діяли 952 “Просвіти”, 1920 року налічувалося понад 1,5 тисяч, у червні 1921-го – 4227. Із часом діяльність “Просвіти” набула виразного політичного забарвлення, згуртовувала людей. Більшовики, прийшовши до влади, хотіли використати мережу для “підвищення класової самосвідомості трудящого населення”. Спочатку комуністи намагалися висувати своїх представників на керівні посади товариств, а до кінця 1921 року вони вдалися до знищення організації.

Схожа доля спіткала й українські навчальні заклади та спілки. За наказом Володимира Леніна Всеукраїнську вчительську спілку розпустили, а педагогів включили до підконтрольної більшовикам Всеросійської спілки працівників освіти (ВСПО). Запровадивши обов’язкове навчання для дітей від 7 до 16 років, ВСПО реорганізовувала всі державні, громадські й приватні школи України в єдину загальноосвітню трудову семирічку.

Вища школа

5 жовтня 1917 року в Києві відкрили перший Український народний університет із трьома факультетами: природничо-математичним, юридичним та історико-філологічним. Як і перші гімназії, Народний університет не мав власного приміщення, заняття проводили в другу зміну в аудиторіях Університету святого Володимира. Трохи згодом народні університети було відкрито у Миколаєві, Харкові, Одесі. Вони не давали широку класичну освіту, але стали першою спробою творення національних вишів.

На основі Українського народного університету в Києві 6 жовтня 1918 року було відкрито Український державний університет. Тим часом, на період формування закладів, закупівлі книг, обладнання, підбору викладачів, приміщень, у російськомовних університетах Києва, Харкова, Одеси відкривали кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. У Полтаві 6 жовтня 1918 року запрацював Історико-філологічний факультет із усіма правами університету. Його ініціаторами були Полтавська земська управа, Спілка споживчих товариств і “Просвіта”. Спільнокоштом придбали книги для бібліотеки: 25 томів у київського професора Петра Голубовського, а також у Відні й Львові. Про організаційну і викладацьку допомогу полтавці клопотали перед керівництвом Харківського університету. Ідею гаряче підтримав Дмитро Багалій (учений, викладач історії, дослідник Слобожанщини, до революції ректор Харківського університету, із 1914 до 1917-го – Харківський міський голова).

22 жовтня святково відкрили Кам’янець-Подільський державний український університет. Його ректором обрано Івана Огієнка. У числі перших професорів університету були: літературознавевець Леонід Білецький, історик Дмитро Дорошенко, письменник і поет Володимир Самійленко, етнограф і фольклорист Філарет Колесса. У період Директорії для вояків армії УНР, вчителів і духовенства тут організовувалися лекції з курсу українознавства та політичних питань.

Іван Огієнко (1882-1972)

Народився 14 січня 1882 року в Брусилові на Київщині (нині – Житомирщина). Навчався в Київському університеті святого Володимира. Брав участь у роботі “Просвіти”, Українському науковому товаристві в Києві, Товаристві любителів давньої писемності. Працював приват-доцентом Київського університету святого Володимира. Із весни 1917 року – організатор системи вищої школи в Україні, співзасновник Українського народного університету в Києві, Української педагогічної академії, розробник курсу “Українська культура”. Із 22 жовтня 1918-го – ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету. Тривалий час працював над створенням українського правопису. 1919 року на посаді міністра народної освіти ухвалив “Головніші правила українського правопису”.

На чолі Міністерства віросповідань розробляв план дерусифікації церкви, реформував духовну освіту, створив комісію для перекладу Біблії, богослужбових текстів. Засновник видавництва “Українська автокефальна церква”. Був головним уповноваженим Ради народних міністрів Директорії УНР із організації і проведення на Софійському майдані столиці проголошення Акта злуки. Після 1921 року завершив політичну кар’єру. Займався викладацькою та видавничою діяльністю у Львові, Варшаві, Празі.

У 1940 році прийняв чернечий постриг під ім’ям Іларіон. 1944 року його висвячено на митрополита Холмського і Підляського. Влітку 1944 pоку емігрував до Канади. Переклав українською мовою Біблію (вийшла в Лондоні 1962-го). Помер у Вінніпезі 29 березня 1972 року.

Академія наук

Кульмінацією розвитку тогочасного наукового життя стало відкриття Української академії наук (УАН). Цьому передувала діяльність Українського наукового товариства, що відновилося в 1917 році.

Із травня 1918-го справою створення УАН опікувався міністр народної освіти та мистецтва Микола Василенко. Він про це зауважував: “Думка про утворення Академії вже давно виникла серед українських вчених. Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові, перше підняло це питання, до вирішення якого взагалі підходили близько… Тепер до цього ...є нові сприяючі обставини, і завдання утворення в Києві Української Академії наук бере на себе Українськ Держава. Це завдання – діло державної ваги, і вирішити його не під силу приватному товариству. Участь держави ...дасть можливість здійснити думку про утворення в Києві Академії наук хутко і поставити її існування на твердий ґрунт. Академія мусить згуртувати навколо себе наукові сили”. Справді, в той час в Україні існували наукові товариства у Львові та Києві. Структурою та діяльністю вони були подібні до академії наук, але функціонували за рахунок приватної ініціативи та пожертв.

За часів УЦР підготували установчі документи науково-дослідної установи під патронатом держави. У період гетьманату спеціальна комісія активно запрацювала над відповідним законопроектом. 14 листопада гетьман затвердив Закон “Про заснування Української академії наук у Києві”. 24 листопада відбулося її перше засідання. Академію очолив Володимир Вернадський. Неодмінним секретарем став Агатангел Кримський – уродженець Володимира-Волинського, сходознавець, історик, перекладач, що знав понад 60 мов, репресований радянською владою за “український націоналізм”.

УАН мала три відділи: історико-філологічний (очолив Дмитро Багалій), фізико-математичний (на чолі з Миколою Кащенком) і соціальних наук (головував Орест Левицький).

Також при УАН діяли постійні та тимчасові комісії за різними напрямами, наприклад, із вивчення природних багатств України, археографічна, “для складання словника живої української мови”, “для складання біографчного словника діячів України”, соціальних і правничих питань. 2 серпня 1918 року засновано Національну бібліотеку Української Держави (нині – Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського). Розпочалося академічне видання творів Тараса Шевченка й Івана Франка. 20 лютого 1920 року Академія наук, переглянувши і дещо доповнивши “Головніші правила українського правопису”, ухвалила їх як перший академічний правопис.

Академія мистецтв

22 листопада 1917 року було засновано Українську академію мистецтв. Михайло Грушевський та Іван Стешенко підтримали директора Київського міського музею Миколу Біляшівського, когорту художників і вчених, які запропонували заснувати цей заклад. 4 листопада Центральна Рада затвердила статут Академії, а 5 грудня 1917-го відбулось урочисте її відкриття. Першим ректором призначено Федора Кричевського. В академії викладав і його брат – Василь, а також Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Михайло Жук, Михайло Бойчук, Микола Бурачек, Абрам Маневич. Студентами могли бути випускники художніх шкіл, усі інші – вільними слухачами.

Політика пам'яті

Велика увага приділялася Українською державою увічненню пам’яті видатних діячів. На їхню честь перейменовували вулиці, встановлювали пам’ятники. Так, 27 жовтня 1918 року в Ромнах на Сумщині відкрили перший в післяреволюційній Україні повнофігурний пам’ятник Тарасові Шевченку скульптора Івана Кавалерідзе. На всенародне свято з’їхалися майже 125 тисяч осіб, зокрема делегації з Києва, Катеринослава, Одеси, Кам’янця-Подільського, інших міст. Більшість людей були вбрані у вишиванки. Біля підніжжя духовенство відслужило панахиду. В місцевому театрі відбувся концерт із вступним словом поета Миколи Вороного про Тараса Шевченка та виступами співаків Марії Литвиненко-Вольгемут, Михайла Микиша і кобзаря Данила Щербини.

Театр

8 травня 1917 року мистецька громадськість організувала Комітет українського національного театру (головою обрали Володимира Винниченка). Він зайнявся організаційними питаннями: збирав кошти, підбирав репертуар, трупу, приміщення. 16 вересня 1917 року Український національний театр вийшов на сцену з виставою Володимира Винниченка “Пригвожденні”. Проте, незважаючи на зусилля режисерів Івана Мар’яненка та Григорія Раєвського, результати першого сезону виявилися невтішними. За рік колектив розпався. Одні артисти ввійшли до новозаснованого Державного національного театру під керівництвом Панаса Саксаганського. Інша частина трупи стала основою Державного драматичного театру, створеного у серпні 1918 року Павлом Скоропадським. У 1919-му його реорганізовано в Перший театр Української Радянської Республіки імені Тараса Шевченка.

Українізувалася також Київська міська опера – 1917-го там почали підготовку “Тараса Бульби” Миколи Лисенка і “Черевичок” Петра Чайковського. У кінці того року відкрився український театр в Одесі.

Чи не найпомітнішою подією національного мистецтва в 1917 році стало заснування “Молодого театру”. Більшість його акторів були випускниками музичино-драматичної школи імені Миколи Лисенка. Режисери Лесь Курбас, Гнат Юра, Семен Семдор, художники Михайло Бойчук, Анатоль Петрицький створили ґрунт для модерного розвитку, застосування нової сценографії та імпресіоністичних підходів. 24 вересня 1917 року “Молодий театр” почав діяльність виставою “Чорна Пантера і Білий Медвідь” Володимира Винниченка. Згодом знайомив глядача з п’єсами Лесі Українки, Олександра Олеся, Софокла, Вільяма Шекспіра. “Молодий театр” – платформа пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії.

У 1919 році “Молодий театр” був націоналізований більшовиками та приєднаний до Першого театру імені Тараса Шевченка. Інша частина трупи “Молодого” разом із Гнато Юрою та Семеном Семдором опинилася у Вінниці, де працював тоді Новий Львівський театр, очолюваний Амвросієм Бучмою. Творчі сили об’єдналися. Так постав Новий драматичний театр імені Івана Франка. Відкриття відбулося 28 січня 1920 року виставою “Гріх” Володимира Винниченка.

Лесь Курбас (1887-1937)

Народився 25 лютого 1887 року на Львівщині в родині акторів. Навчався у Львівському університеті, брав активну участь у боротьбі за українізацію університету. У Відні навчався на філософському факультеті, закінчив драматичну школу при Віденській консерваторії. Повернувшись на Галичину, працював у “Руській бесіді” – гуцульському театрі Гната Хоткевича. У 1915-му в Тернополі заснував перший стаціонарний український професійний театр “Тернопільські театральні вечори”. У 1917 році переїхав до Києва, зосередився на режисерській діяльності. Організував студію, з якої виріс “Молодий театр”. З квітня 1919-го – головний режисер Першого театру Української Радянської Республіки імені Тараса Шевченка. Того ж року створив Державну українську музичну драму, а влітку 1920-го – “Кийдрамте” (Київський драматичний театр). Через революційні події та складні побутові обставини театр переїхав до Білої Церкви, а згодом – до Умані. Тут у грудні 1920-го “Кийдрамте” давав спектакль “Гайдамаки” за поемою Шевченка. Івана Гонту в реальних історичних декораціях грав сам режисер – Лесь Курбас. Про це майстерне перевтілення залишив спогади поет Микола Бажан, котрий на той час навчався в Умані. Він із іншими студентами брав участь у масовках: “...На уманську базарну площу у стін тієї самої монастирської будівлі, в якій ти зараз заціпеніло застиг на лаві та разом з іншими глядачами переживаєш давно минулу але досі вражаючу трагедію, виходить Гонта!..”

Восени 1921 року Курбас повернувся до Києва. Наступного року організував мистецьке об’єднання “Березіль”. 5 жовтня 1933 року Курбаса відсторонили від керівництва “Березолем” за націоналізм, формалізм, відрив від радянської дійсності і російського театру. 26 грудня 1933 року його заарештували за “контрреволюційно-терористичну діяльність”. Засудили до 5 років. На Соловках у засланні митець організував театр, ставив п’єси. 3 листопада 1937 року до 20-ї річниці “Жовтневої революції” у Соловецькому таборі Леся Курбаса розстріляли. Реабілітували через 20 років.

Українська музика в 1918 році

У той час масово започатковувалися музично-просвітні товариства, оркестри, гуртки. В Україні плідно творили видатні композитори – Микола Леонтович, Яків Степовий, Левко Ревуцький, Григорій Верьовка, Борис Лятошинський та інші.

1918 року засновано Державний симфонічний оркестр під керівництвом Олександра Горілого, симфонічні оркестри в Харкові, Катеринославі, Одесі, Державний музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка на основі його Музично-драматичної школи.

Небувалого розмаху набув хоровий рух. При кооперативній організації “Дніпровському союзі споживчих союзів” (“Дніпросоюз”) 1919 року створено пісенний колектив, який під орудою Полікарпа Бігдаша-Богдашева виріс iз аматорського в професійний. Улітку 1920 року його перейменували на Першу мандрівну капелу “Дніпросоюзу”. Під керівництвом хормейстера Нестора Городовенка вирушили в турне Лівобережжям, щоб стимулювати хоровий рух на периферії. Виступали в Лубнах, Миргороді, Полтаві, Харкові, Кобеляках, Кременчуці, Лохвиці, Ромнах, селах Полтавщини й Слобожанщини. Усього дали 31 концерт із неймовірним успіхом. Із завершенням гастролей капелу розпустили.

Натомість створили Другу мандрівну капелу “Дніпросоюзу” на чолі з Кирилом Стеценком. Гастролювали Правобережжям. Стеценко використовував спів також і для українізації церкви.

Тичина диригент

У Другій мандрівній капелі “Дніпросоюзу” як “репортер” і другий диригент працював... Павло Тичина. Ця справа була близька майбутньому поетові.

Син сільського дяка, співак архієрейського хору, учень Чернігівської духовної семінарії, Павло допомагав регенту семінарського хору. Так зав’язалася дружба із Григорієм Верьовкою. Навесні 1913-го Тичина виступив як керівник зведеного хору Чернігівської семінарії та духовного училища. 28 квітня того ж року диригував семінарським хором на похороні Михайла Коцюбинського в Чернігові. Брав участь у створенні самодіяльних співочих колективів. У Києві влаштувався помічником хормейстера в музично-драматичному театрі Миколи Садовського. Познайомився та працював із Кирилом Стеценком. Упродовж значного періоду хормейстерська справа була основною для Тичини. Із тієї любові до музики і ритму “народилася” в 1918 році перша його збірка “Сонячні кларнети”.

Міжнародний імідж через пісню

Із закінченням гастролей спілка “Дніпросоюз” об’єднала два хори в Державну українську мандрівну капелу (абревіатура – “ДУМКА”) під керуванням Нестора Городовенка. Концерти “ДУМКИ” із творами українських композиторів і народними піснями в містах і селах України перетворювалися на національне свято.

На весь світ гримів ще один український хор – капела Олександра Кошиця. Вона була створена за задумом Симона Петлюри для популяризації України за кордоном. У січні 1919 року диригенти Олександр Кошиць і Кирило Стеценко зорганізували колектив і вирушили в турне. Гастролі принесли славу українській пісні, а “Щедрик” Миколи Леонтовича став улюбленою різдвяною піснею в багатьох країнах Європи й Америки. Репертуар Української республіканської капели складався виключно з народних пісень в обробці Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Олександра Кошиця, Миколи Леонтовича. Французька преса писала: “Український хор закінчив у нас свої гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг найповажнішої мети, а й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру...”.

Упродовж 1919–1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи. Гастролював Український національний хор (таку назву отримала капела наприкінці 1920-го) у США, Мексиці, Аргентині, Бразилії, на Кубі. Лише в країнах Південної Америки дали близько 900 концертів. У 1926 році хор розпався, давши життя кільком творчим колективам в еміграції.

Олександр Кошиць (1875-1944)

Народився 12 вересня 1875 року в селі Ромашки на Канівщині в родині священика. Освіту здобував у Богуславській єпархіальній бурсі, Київській духовній семінарії, яку закінчив у 1901 році з вченим ступенем кандидата богослів’я. Священиком не став, а подався вчителювати на Кубань. 1904-го викладав у Києві в Учительській семінарії та

Другій жіночій духовній школі. Навчався композиції в музично-драматичній школі Миколи Лисенка. Одночасно викладав там курс хорового співу. Далі відбулося стрімке становлення Кошиця як диригента та композитора. Був директором і диригентом товариства “Боян”, студентського хору Університету святого Володимира. Учасники цього хору 1916 року вперше виконали “Щедрика” в обробці Миколи Леонтовича. Працював також у Київській опері. За Центральної Ради очолював музичний відділ Генерального секретарства освіти.

У 1919 році очолив Українську республіканську капелу та вирушив у світове турне. Після гастролей радянська влада не дозволяла повернутися в Україну. З 1926 року оселився у Нью-Йорку. Керував групою зведених українських хорів “Сімка”. Реалізовував себе також як композитор, викладач, автор “Спогадів” і щоденника “З піснею через світ”. 1941-го переїхав до Вінніпегу керувати хором і викладати на диригентсько-вчительських курсах. Помер 21 вересня 1944 року. Похований на цвинтарі “Глен-Іден” під Вінніпегом.

Заповідав перенести прах до України.

Мистецька сотня. Література

В українській літературі творили як вже відомі письменники та поети, так і ціле покоління новаторів. Відповідно до власних уподобань і політичних симпатій митці відбивали історичні події, свідками, а нерідко й активними учасниками, яких були.

Наприклад, коли після повстання проти гетьмана Павла Скоропадського 3-й Гайдамацький полк перейшов на бік Директорії і поповнював лави добровольцями-шахтарями.

В Дебальцевому до його складу вступив Володимир Сосюра. В автобіографічній повісті “Третя рота” він описав, як заводили собі оселедці на голові, носили шапки зі шликами. Полк воював із білогвардійськими військами, що просувалися на Донбас, махновцями на Катеринославщині, червоними на Правобережній Україні. Існує гіпотеза, що Омелян Волох дав кошти на видання першої поетичної збірки юнака, а широко відомий вірш “Комсомолець” первісно називався “Гайдамака” і містив такі слова: “Я – гайдамака. Стріляй!” До буремних подій поет не міг не звертатися у творах: “Блукала смерть у білих гонах, Я бачив тінь її страшну… І у Петлюри, і в червоних Любив я дівчину одну…” (“Махно”).

Ще один поет – Євген Маланюк відзначився в Армії УНР у ранзі сотника – служив ад’ютантом командувача Армії УНР Василя Тютюнника. Писати та друкуватися почав у таборі для інтернованих, а продовжив на еміграції в Чехословаччині, Польщі, США. “Імператором залізних строф” назвали його за поезію, сповнену пошуками відповіді на питання: чому не втримали державність, яка роль митця у визвольних змаганнях: “Як в нації вождя нема, Тоді вожді її поети…”

Фельдшер Павло Губенко дебютував під іменем Павло Грунський як фейлетоніст у 1919-році в Кам’янець-Подільську. Там він як начальник медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР особисто виходжував у поїздах-госпіталях хворих на тиф вояків, лікував їх не тільки пігулками, а й сміхом. Згодом гуморист набуде народної слави як Остап Вишня, але за участь у творенні Української держави “відповів” тюремним ув’язненням (кінець 1920–початок 1921-го) і десятирічкою в концтаборі на Печорі (1934–1943).

В Армії УНР служив також письменник і кінорежисер Олександр Довженко. Володимир Сосюра разом із раннім Миколою Бажаном, Юрієм Яновським, Василем Елланом-Блакитним, Василем Чумаком, Євгеном Плужником представляв в українській літературі неоромантиків. Крім них, у той час формувалися літературно-мистецькі школи футуристів, неокласиків, символістів. Яскравим представником символізму був поет Гриць Чупринка, котрий відзначився також організацією антибільшовицьких повстаннь на Чернігівщині. За участь у них 28 серпня 1921-го колегія Київського губернського ЧК засудила його до розстрілу. Документів про дату виконання вироку на сьогодні не виявлено. Його прізвище взяв собі за псевдо командир УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Неоромантизм – течія в українській літературі 1920-х років, яка мала художні ознаки: життєствердження, драматизм, патетика, стихійність, месіанство, тяжіння до фантастики.

Футуризм – це явище авангардного мистецтва 1910–1920-х років, для якого характерне проголошення урбаністичних ідеалів, перебільшення ролі міста у формуванні свідомості сучасника.

Неокласицизм – течія, представники якої виступали за успадкування попереднього естетичного досвіду, тяжіли до строгої форми, орієнтувалися на класичне високе мистецтво античності, проголошували культ вишуканого рафінованого слова та думки.

Символізм – модерністський напрям, девіз якого: “Усе може бути символом”. Якщо реалісти пізнавали дійсність за допомогою конкретних образів, то символісти на їх місце поставили символ.

Преса

Звідки в ті роки люди дізнавалися новини про політику, економіку, культуру, з побутових питань? Із розповідей, чуток, приватних листів… Але офіційними джерелами інформації були газети та журнали. На період революції припадає становлення й стрімкий розвиток преси, адже всі важливі питання відбивалися на її сторінках. Навесні 1917-го в Києві почали виходити 6 щоденних газет українською мовою: “Нова рада”, “Робітнича газета”, “Народна воля”, “Боротьба”, “Громадське слово”, “Вісті з Української Центральної Ради”, “Промінь”. Невдовзі до них додалися 10 журналів: “Боротьба”, “Воля”, “Вільна українська школа”, “Театральні вісті”, “Світова Зірниця”, “Літературно-науковий вісник”, “Молоде життя”, “Наше слово”, “Київська земська газета”, “Комашня”.

Загалом 1917 року україномовна преса нараховувала 106 назв. 1918-го їх було вже 212. Також почали виходити спеціалізовані часописи й альманахи: “Універсальний журнал”, “Наше минуле”, “Літературно-критичний альманах”, “Книгар”, “Музагет”, “Мистецтво”, “Зшитки боротьби”, “Вісті Українського Православного Церковного Собору”, “Церква й Життя” тощо. У Катеринославі–Січеславі побачили світ періодичні видання “Республіканець”, “Голос робітника”, “Боротьба”, “Наша справа”, “Робітнича газета”, “Український пролетар”, “Споживач”, “Жарина” (орган Катеринославської юнацької спілки) та літературно-педагогічний збірник “Січ”.

Нові видавництва “Українська школа”, “Вік”, “Час”, “Українське видавництво”, “Сіяч”, “Добровільне товариство видання дешевих і корисних книжок” зосередилися на випуску підручників і популярних книжок. Загалом упродовж 1917–1921 років у 114 містах України виходили близько 770 різних видань.

Релігійне життя

Політичні зміни й українізація викликали пожвавлення релігійного життя. В українському православ’ї виокремилися три течії: автокефалістів, автономістів та обновленців. Остання вимагала внутрішніх реформ, а автономісти дотримувалися традиційного православ’я в канонічній єдності з Московським патріархатом.

Прихильники ідеї автокефалії виступили за церковну незалежність. Їхнім осередком стала Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР). На організаційному засіданні вона проголосила себе тимчасовим вищим керівним органом УПЦ і висунула гасло відбудови незалежної Української церкви. Цим вона відразу наразила себе на невизнання з боку російської церковної влади. З початком роботи Всеукраїнського церковного собору 1918 року перша ВПЦР офіційно припинила діяльність. Собор розглядав питання ведення богослужінь українською мовою й участі мирян в управлінні церквою.

1 січня 1919 року був ухвалений “Закон про автокефалію Української Православної Церкви”, а вже 22 травня відбулося перше богослужіння українською. У квітні 1919- го утворилася друга ВПЦР. Важливим напрямом її діяльності було заснування українських православних парафій, що підтримували автокефалію та соборноправність УПЦ. Такі громади виникли в Києві навесні 1919 року при Миколаївському соборі на Печерську, соборі святої Софії, церквах апостола Андрія Первозванного та пророка Іллі. Українські православні парафії почали виникати по всіх регіонах України.

I Всеукраїнський Церковний Собор, що відбувся 14–30 жовтня 1921 року, затвердив автокефалію православної церкви в Україні й обрав Василя Липківського митрополитом Київським і всієї України

Василь Липківський (1864-1937)

Народився 19 березня 1864 року на Вінничині. Навчався в Київській духовній академії. На початку 1900-х завідував Київською церковно-вчительською школою. За національні переконання звільнений із роботи.

Був настоятелем Солом’янської парафії в Києві (нині вулиця в Солом’янському районі столиці носить його ім’я). З 1917 року разом із однодумцями очолив рух за автокефалію Української православної церкви. 22 травня 1919 року в супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича відслужив у Микільському соборі в Києві першу літургію українською мовою, за що ієрархи Російської церкви двічі забороняли йому богослужіння й навіть заочно віддали під церковний суд.

21 жовтня 1921-го Василя Липківського обрано митрополитом Київським і всієї України. Висвячення відбувалося в Святій Софії за участі 30 священиків, 12 дияконів і величезної кількості людей. Попри опір промосковського духовенства, проводив українізацію церковного життя, сприяв перекладанню церковних книг українською. Особисто відвідав 500 парафій. Авторитет митрополита спричинив до переслідувань із боку більшовицької влади. 1937-го немічного 73-річного Липківського звинуватили у керівництві “націоналістичною фашистською організацією українських церковників, що ставила за мету відторгнення України від СРСР і створення самостійної держави фашистського типу”. 20 листопада 1937-го особливою “трійкою” при Київському управлінні НКВД СРСР засуджений до розстрілу. За тиждень розстріляний. Місце поховання митрополита невідоме. На Лук’янівському цвинтарі у Києві встановлений пам’ятний Хрест на символічній могилі.

1997-го Собор УАПЦ канонізував Василя Липківського

Був храм - став Палац піонерів

У Києві 22 травня 1919 року на свято літнього Миколая в Микільському соборі на Печерську Василь Липківський відслужив першу урочисту службу першої української парафії. Про цю відправу оголосили по всьому Києву. “Зібралась така сила народу, що не тільки в Соборі, а й навкруги було тісно; весь нарід плакав, чуючи апостол, Євангелію, Псальми рідною мовою”, – читаємо у спогадах Липківського. З цієї нагоди Микола Леонтович склав літургію і сам керував хором. Микільський собор, який кияни називали також Великим Миколою, був однією з найвідоміших споруд гетьмана Івана Мазепи в Києві, збудований на місці жіночого Микільського монастиря. В січні 1918 року під час обстрілу Києва більшовиками храм і його дзвіниця були пошкоджені. 1922-го їх дещо підремонтували. Ієрархи збирали пожертви на реставрацію святині. Не дочекалася. 1934 року дзвіницю і монастирську браму було зруйновано, як усі мазепинські церкви на Подолі, Золотоверхий Михайлівський монастир та інші історичні будівлі Києва. 1960-го не стало і трапезної Великого Миколи.

На місці Микільського монастиря збудували Палац піонерів (сьогодні Київський палац дітей та юнацтва). У Західній Україні міцною опорою національного руху, проголошення та розбудови Західноукраїнської Народної

Республіки була Українська греко-католицька церква. Митрополит Андрей Шептицький, повернувшись до Львова із російського заслання, увійшов до УНРади. Священики були і серед безпосередніх організаторів переобрання влади українцями у Золочеві, Бродах, Сколе, Самборі. Значною подією в житті греко-католицької церкви став з’їзд у Станіславові 7–8 травня 1919 року. У ньому взяли участь понад 200 церковників і польових духівників. Там ухвалили рішення про посилення ролі церкви в Українській державі, консолідацію мирян на християнських засадах. Майже 100 капеланів служили в Галицькій армії, понад 40 із них загинули на польському й денікінському фронтах або під час епідемії тифу восени 1919-го.

Уроки Української революції

Завдяки Українській революції наш народ уперше в ХХ сторіччі створив незалежну національну державу, яка у формі різних утворень мала головні ознаки: територія, кордони, символи, органи влади, військо, гроші, мова. Після століть бездержавності відбулось об’єднання східних і західних українських земель.

Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах країни розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії і громадські інституції, відроджувалася культура. Досвід самостійної соборної України відіграв вирішальну роль у подальшій визвольній боротьбі. Революція мобілізувала українські національні сили, сприяла консолідації нації, зростанню її етнічної та політичної самосвідомості. Ганебний статус українців у царській Росії було ліквідовано. Більшовики вимушені були під час проголошення УСРР іти на значні поступки у культурно-національному розвитку українців.

Розуміння здобутків революції та усвідомлення причин її поразки має стати важливим уроком для сучасної розбудови незалежної України.